Мій ідеальний Святий

11.3

Останнім часом Едмунд став ще нещаднішим. Ми постійно тренувалися в залі, яку він фактично привласнив із мовчазного дозволу декана, а сьогодні Оскар нарешті привіз із палацу те, чого я чекала кілька тижнів. На стіл лягли товстостінні колби, обплетені бар’єрною в’яззю, що не дозволяла замкненій усередині мані просочуватися назовні.

Я ступила ближче й одразу впізнала її. Мана породжень Безодні — та сама, яку бачила під час нападу на маєток. Рвана, хаотична, ніби кожен потік рухався окремо й намагався розірвати все навколо. Дивитися на неї було неприємно: неправильно складена структура, яка якимось дивом досі існувала.

Щойно я нахилилася, з колби долинув тонкий писк. Темна маса метнулася до скла, і бар’єр на мить спалахнув. Я провела долонею вздовж колби, не торкаючись рун. Мана рушила слідом, раз у раз ударяючись у стінку навпроти моїх пальців.

— Може, їх приваблює щось у моїй силі? — пробурмотіла я. — Але Кассіана те породження боялося. Від його сили відступало, а на мене кидалося.

— Це поки припущення, — нагадав Едмунд, не відриваючись від записів. — Не закохуйтеся у власні теорії раніше, ніж зможете їх підтвердити.

Він мав рацію, хоча це й дратувало. Мана знову врізалася в бар’єр.

— Тоді хоча б навчімося знищувати цю гидоту.

Даріан невдоволено підняв очі. Він досі не пробачив моєї «зради» — добровільного переходу від його обережних занять до щоденних знущань Едмунда.

— Ти говориш так, ніби збираєшся рушити з Кассіаном до ущелини й полювати на породжень.

— А де гарантія, що оце не дістанеться столиці? — Я вказала на колбу, і мана метнулася слідом. — Скільки сильних магів тут залишилося?

Брат притих. Осередків ставало дедалі більше, а Кассіан досі не пройшов другого порогу, якого я вже починала боятися. Сьогодні вранці його буквально висмикнули з нашої спальні через новий осередок зараження, настільки далекий, що довелося видати один із рідкісних каменів телепортації. Звичайна дорога зайняла б майже два тижні.

— Усе ж будь обережнішою, — буркнув Даріан.

— Я не збираюся лізти в розриви. Жити поки хочеться.

— Досить, — обірвав нас Едмунд, закриваючи записи. — Даріане, накладай бар’єр на залу. Оскаре, зовнішній контур на тобі. Герцогине — в центр.

Я ступила на середину зали. Даріан формував уздовж стін прозорий магічний шар, Оскар перевіряв руни на підлозі. Пальці мимоволі стискалися й розтискалися. Зараз цю гидоту добровільно випустять у кімнату зі мною.

«Чудово. Нормальні люди на заняттях читають книжки».

— Ви не повинні її стабілізувати, — сказав Едмунд.

— Чому?

— Ваша перша реакція на нестійку структуру — виправити її. Тут це може виявитися найгіршим рішенням. Знайдіть, на чому вона тримається, і зруйнуйте це.

Я подивилася на темну масу, що билася об скло.

— Тобто зробити ще гірше.

— Нарешті ви починаєте мене розуміти.

За спиною невдоволено видихнув Даріан. Я розправила пальці, намагаючись зосередитися. Страшно було й досі. Але якщо одного дня ця мана опиниться переді мною без колби, наставника й захисних бар’єрів, часу на навчання вже не залишиться.

— Випускайте.

Колба піднялася над столом. На Едмунда, який стояв найближче, мана навіть не відреагувала. Щойно бар’єр відкрився, вона рвонула до мене. Я відступила, відчуваючи, як серце підскочило до горла.

«Потік… Рваний потік».

Виставивши вперед два пальці, я перехопила ману власною силою. Вона зупинилася, ніби врізалася в невидиму стіну, й заверещала. Захотілося затиснути вуха, але я лише скривилася, втримуючи захоплення. Навчальні потоки Едмунда не смикалися так люто й не намагалися вислизнути одразу в кількох напрямках.

— Швидше, — нагадав професор. — Справжнє породження не дозволить тримати себе так довго. Воно нападатиме й матиме значно більше сили.

— Та знаю я!

Я намагалася відгородитися від писку й голосів. Потоки скручувалися, перевантажували один одного, змінювали напрямок. Жодного сталого центру чи звичного вузла. Але серед цих безперервних змін поступово проступала закономірність: структура не розпадалася.

Хаос і тримав її разом.

«Не треба шукати окремий вузол. Треба забрати те, завдяки чому вона існує».

Я повільно видихнула.

— Рівновага.

Раніше мені не були потрібні слова. Я не читала заклинань і не називала власну магію вголос. Зараз слово зірвалося з язика саме собою: я нарешті зрозуміла, чого хочу від сили.

Переставши боротися з кожним ривком, я потягнулася до всієї структури. Надлишок мани спрямувала туди, де виникали провали; перенапружені ділянки слабшали, обірвані потоки вирівнювалися. Писк став нижчим. Темна маса сповільнилася й за кілька секунд зависла нерухомо.

— Герцогине, я сказав не стабілізува…

Мана вибухнула перед моїм обличчям. Я заплющила очі, коли хвиля повітря вдарила в мене й відкинула волосся назад. Даріан смикнувся вперед, Оскар підняв руку до бар’єра, але ловити вже не було чого.

Темна структура зникла.

Я опустила руку й кілька разів кліпнула. Залишилося дивне відчуття: наче досі тримала власну силу на короткому повідці, дозволяючи лише знайомі рухи. А зараз на мить відпустила, точно знаючи, якого результату хочу.

— Ого, — видихнув Даріан.

Зі столу долинув шурхіт. У другій колбі залишався ще один зразок. Раніше він шалено бився об скло, а тепер притиснувся до найдальшої стінки. Я ступила ближче — темна маса відсахнулася. Зробила ще крок, і вона забилася до самого краю.

На моєму обличчі розтягнулася усмішка.

— О-о-о…

— Навіть не починайте, — одразу сказав Едмунд.

— Воно мене боїться. А хвилину тому хотіло зжерти!

Професор подивився на мене, потім на місце, де щойно висіла мана.

— Не плутайте успішний результат із розумінням явища. Схоже, ця структура існувала завдяки нестабільності, а ви зруйнували її вирівнюванням. Цікаво, але одного зразка недостатньо для висновків.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше