Останнім часом Едмунд став ще нещаднішим. Ми постійно тренувалися в залі, яку він фактично привласнив із мовчазного дозволу декана, а сьогодні Оскар нарешті привіз із палацу те, чого я чекала кілька тижнів. На стіл лягли товстостінні колби, обплетені бар’єрною в’яззю, що не дозволяла замкненій усередині мані просочуватися назовні.
Я ступила ближче й одразу впізнала її. Мана породжень Безодні — та сама, яку бачила під час нападу на маєток. Рвана, хаотична, ніби кожен потік рухався окремо й намагався розірвати все навколо. Дивитися на неї було неприємно: неправильно складена структура, яка якимось дивом досі існувала.
Щойно я нахилилася, з колби долинув тонкий писк. Темна маса метнулася до скла, і бар’єр на мить спалахнув. Я провела долонею вздовж колби, не торкаючись рун. Мана рушила слідом, раз у раз ударяючись у стінку навпроти моїх пальців.
— Може, їх приваблює щось у моїй силі? — пробурмотіла я. — Але Кассіана те породження боялося. Від його сили відступало, а на мене кидалося.
— Це поки припущення, — нагадав Едмунд, не відриваючись від записів. — Не закохуйтеся у власні теорії раніше, ніж зможете їх підтвердити.
Він мав рацію, хоча це й дратувало. Мана знову врізалася в бар’єр.
— Тоді хоча б навчімося знищувати цю гидоту.
Даріан невдоволено підняв очі. Він досі не пробачив моєї «зради» — добровільного переходу від його обережних занять до щоденних знущань Едмунда.
— Ти говориш так, ніби збираєшся рушити з Кассіаном до ущелини й полювати на породжень.
— А де гарантія, що оце не дістанеться столиці? — Я вказала на колбу, і мана метнулася слідом. — Скільки сильних магів тут залишилося?
Брат притих. Осередків ставало дедалі більше, а Кассіан досі не пройшов другого порогу, якого я вже починала боятися. Сьогодні вранці його буквально висмикнули з нашої спальні через новий осередок зараження, настільки далекий, що довелося видати один із рідкісних каменів телепортації. Звичайна дорога зайняла б майже два тижні.
— Усе ж будь обережнішою, — буркнув Даріан.
— Я не збираюся лізти в розриви. Жити поки хочеться.
— Досить, — обірвав нас Едмунд, закриваючи записи. — Даріане, накладай бар’єр на залу. Оскаре, зовнішній контур на тобі. Герцогине — в центр.
Я ступила на середину зали. Даріан формував уздовж стін прозорий магічний шар, Оскар перевіряв руни на підлозі. Пальці мимоволі стискалися й розтискалися. Зараз цю гидоту добровільно випустять у кімнату зі мною.
«Чудово. Нормальні люди на заняттях читають книжки».
— Ви не повинні її стабілізувати, — сказав Едмунд.
— Чому?
— Ваша перша реакція на нестійку структуру — виправити її. Тут це може виявитися найгіршим рішенням. Знайдіть, на чому вона тримається, і зруйнуйте це.
Я подивилася на темну масу, що билася об скло.
— Тобто зробити ще гірше.
— Нарешті ви починаєте мене розуміти.
За спиною невдоволено видихнув Даріан. Я розправила пальці, намагаючись зосередитися. Страшно було й досі. Але якщо одного дня ця мана опиниться переді мною без колби, наставника й захисних бар’єрів, часу на навчання вже не залишиться.
— Випускайте.
Колба піднялася над столом. На Едмунда, який стояв найближче, мана навіть не відреагувала. Щойно бар’єр відкрився, вона рвонула до мене. Я відступила, відчуваючи, як серце підскочило до горла.
«Потік… Рваний потік».
Виставивши вперед два пальці, я перехопила ману власною силою. Вона зупинилася, ніби врізалася в невидиму стіну, й заверещала. Захотілося затиснути вуха, але я лише скривилася, втримуючи захоплення. Навчальні потоки Едмунда не смикалися так люто й не намагалися вислизнути одразу в кількох напрямках.
— Швидше, — нагадав професор. — Справжнє породження не дозволить тримати себе так довго. Воно нападатиме й матиме значно більше сили.
— Та знаю я!
Я намагалася відгородитися від писку й голосів. Потоки скручувалися, перевантажували один одного, змінювали напрямок. Жодного сталого центру чи звичного вузла. Але серед цих безперервних змін поступово проступала закономірність: структура не розпадалася.
Хаос і тримав її разом.
«Не треба шукати окремий вузол. Треба забрати те, завдяки чому вона існує».
Я повільно видихнула.
— Рівновага.
Раніше мені не були потрібні слова. Я не читала заклинань і не називала власну магію вголос. Зараз слово зірвалося з язика саме собою: я нарешті зрозуміла, чого хочу від сили.
Переставши боротися з кожним ривком, я потягнулася до всієї структури. Надлишок мани спрямувала туди, де виникали провали; перенапружені ділянки слабшали, обірвані потоки вирівнювалися. Писк став нижчим. Темна маса сповільнилася й за кілька секунд зависла нерухомо.
— Герцогине, я сказав не стабілізува…
Мана вибухнула перед моїм обличчям. Я заплющила очі, коли хвиля повітря вдарила в мене й відкинула волосся назад. Даріан смикнувся вперед, Оскар підняв руку до бар’єра, але ловити вже не було чого.
Темна структура зникла.
Я опустила руку й кілька разів кліпнула. Залишилося дивне відчуття: наче досі тримала власну силу на короткому повідці, дозволяючи лише знайомі рухи. А зараз на мить відпустила, точно знаючи, якого результату хочу.
— Ого, — видихнув Даріан.
Зі столу долинув шурхіт. У другій колбі залишався ще один зразок. Раніше він шалено бився об скло, а тепер притиснувся до найдальшої стінки. Я ступила ближче — темна маса відсахнулася. Зробила ще крок, і вона забилася до самого краю.
На моєму обличчі розтягнулася усмішка.
— О-о-о…
— Навіть не починайте, — одразу сказав Едмунд.
— Воно мене боїться. А хвилину тому хотіло зжерти!
Професор подивився на мене, потім на місце, де щойно висіла мана.
— Не плутайте успішний результат із розумінням явища. Схоже, ця структура існувала завдяки нестабільності, а ви зруйнували її вирівнюванням. Цікаво, але одного зразка недостатньо для висновків.