У такому темпі минув ще місяць. Літо ставало спекотнішим, дні довшими, а Кассіан усе частіше зникав на кілька діб, повертався на день, іноді на два, а потім знову їхав. Я вже встигла адаптуватися до цього дивного графіка, за якого на мені одночасно трималися справи герцогства, маєток, світські обов’язки, власні тренування й, здається, ще підтримка Кассіана.
Перший справді тривожний сигнал я помітила під час близькості.
Кассіан був таким самим ніжним, уважним і зосередженим на мені. Він знав моє тіло настільки добре, що без слів розумів, коли сповільнитися, коли поцілувати, де затримати долоню довше. Якби він потім запитав, що саме було не так, я б не змогла відповісти. Бо все було добре. Навіть занадто. Наче він досконало вивчив інструкцію й тепер безпомилково її виконував.
Зникли дурні репліки, через які я раніше червоніла й била його подушкою. Він перестав дражнити мене посеред поцілунків, не сміявся, коли я намагалася зберігати серйозний вигляд, не бурмотів щось нахабне просто для того, щоб подивитися на мою реакцію. Він усе ще питав, чи мені добре, чи подобається, чи не боляче. Усе ще торкався ніжно й обіймав після. Але чогось бракувало.
Лежачи на його грудях, я чи не вперше дозволила собі подумати про те, що вперто відсовувала останні тижні. Кассіан щоразу повертався з викликів дедалі спокійнішим і задумливішим. Я витягувала його назад жартами, поцілунками, розповідями про Едмунда, Атланта, дурні листи аристократів. І він справді повертався. Сміявся, називав мене мишкою, обіймав. Але не весь.
«Він просто виснажений. Досить складати все докупи й шукати проблему. Можливо, сьогодні йому просто хотілося ніжності, а не пристрасті».
Це було цілком нормальним поясненням. Тільки неприємне відчуття під ребрами нікуди не поділося. Щось вислизало просто в мене з-під пальців, а я вперто не хотіла дивитися туди, де могла знайти відповідь.
***
На заняттях з Едмундом я вже впевнено розподіляла потоки між кількома джерелами й могла втримувати їх одночасно достатньо довго. Іноді навіть вдавалося перехопити один із потоків у момент, коли він починав рватися, й повернути всю систему до стабільного стану. Едмунд у такі моменти лише схвально кивав, що в його випадку вже можна було прирівняти до бурхливих оплесків.
Сьогодні я працювала з чотирма кристалами різної місткості, коли раптом сама відпустила потоки. Світло всередині них поступово вирівнялося. Я повернулася до професора.
Залу освітлювало ранкове сонце. Теплі плями лежали на паркеті, ковзали по столах, руках і темній тканині його камзола. Едмунд одразу помітив мій вираз обличчя й насупився.
— Що?
Я провела рукою по волоссю, намагаючись правильно сформулювати питання.
— Сила може змінювати емоційний стан людини?
Едмунд не відповів відразу, лише трохи випростався.
— Уточніть.
— Наприклад… приглушувати емоції. Або змінювати їх. Робити людину спокійнішою не тому, що вона сама навчилася контролювати себе, а через вплив самої магії.
Професор кілька секунд уважно дивився на мене.
— Може.
У мене одразу стиснулося всередині.
— Як?
— По-різному. Артефакти, прокляття, деякі види ментальної магії, довготривале перебування під чужим магічним впливом. Є сили, які діють на нервову систему, є ті, що змінюють сприйняття, є такі, що приглушують страх або біль.
Я стиснула пальці.
— А якщо сила належить самій людині?
Едмунд трохи примружився.
— Теж можливо. Якщо вона впливає на тіло або свідомість як частину своєї природи.
Я мовчала, а він уже дивився на мене значно серйозніше.
— Ви питаєте не з академічного інтересу.
— Ні.
— Тоді говоріть прямо.
Я опустила погляд на кристали.
— Кассіан змінюється.
Сказати це вголос виявилося значно страшніше, ніж думати.
— Не різко. І він досі він. Просто… деякі речі стали іншими. Він рідше злиться. Менше дратується. Те, що раніше його зачіпало, тепер проходить повз. І спочатку я думала, що він просто подорослішав або звик до навантаження.
Едмунд мовчки слухав.
— Але це накопичується. І я вже не розумію, чи справді вигадую проблему, чи вона є.
Професор повільно сперся об ціпок.
— А що каже храм?
Я гірко хмикнула.
— Що він краще контролює емоції.
Едмунд підняв брову.
— Це не відповідь.
Я одразу подивилася на нього.
— От і я так думаю.
Він пройшов до столу й торкнувся одного з кристалів пальцями.
— Контроль означає, що емоція виникає, але людина вирішує, як на неї реагувати. Приглушення означає, що сама реакція стає слабшою. Це різні речі.
У мене похололи пальці.
— Як зрозуміти різницю?
Едмунд подивився на мене поверх плеча.
— Спостерігати не за поведінкою. За тим, що людина відчуває до того, як починає себе контролювати.
Я стиснула губи.
— А якщо він сам цього вже не помічає?
— Тоді буде складніше.
Від цієї відповіді легше не стало. Едмунд повернувся до мене й сухо додав:
— Але я б не робив висновків на основі кількох змін характеру. Особливо після того, що він бачить останні місяці. Люди справді адаптуються до жахливих речей, інакше не витримали б їх.
Я повільно кивнула. Саме це я й повторювала собі.
— Але?
Едмунд трохи нахилив голову.
— Але якщо вас це непокоїть, не ігноруйте.
***
Повернувшись додому, я намагалася поводитися так, як завжди. Кассіан ніжно поцілував мене при зустрічі, потім спокійно повернувся до справ, а я вмостилася в його кабінеті й робила вигляд, що просто складаю йому компанію.
Насправді я спостерігала за його рухами, голосом, за тим, як він сортує папери й розкладає їх по теках.
«Навіть це…»
Рівні стоси. Сміття в кошику, а не на підлозі. Теки на полицях, а не на столі, стільцях і дивані, як раніше. Ніякого хаосу, через який Пірс щоразу дивився на нього так, ніби особисто страждав від кожного кинутого аркуша. Можливо, це було дрібницею. Але дрібниць ставало забагато.