Спершу я навіть не розплющила очей.
«Кассіан».
Я чекала, що він посунеться ближче, обійме зі спини чи поцілує в маківку. Але нічого не відбувалося. Розплющивши очі, побачила, що Кассіан лежить поверх ковдри й дивиться в стелю. Навіть не переодягнувся, лише зняв камзол і взуття. У цій нерухомості було щось настільки непритаманне йому, що сон остаточно зник.
— Кассіане?.. Щось сталося?
Він повернув голову, глибоко вдихнув і торкнувся моєї щоки.
— Мишко… Пробач. Я втомився.
— Ти ж казав, що фізично не втомлюєшся.
— Не фізично. — Він заплющив очі. — Морально.
Я підсунулася ближче, поклала голову йому на груди й обійняла за талію. Його рука важко опустилася мені на плечі, пальці стиснули тканину нічної сорочки. Дихання й серцебиття залишалися рівними. Ні тремтіння, ні слабкості — тіло наче могло продовжувати працювати ще день, два, тиждень. А сам Кассіан уже не міг.
— Я поруч, — прошепотіла я, притиснувшись губами до його шкіри.
Він обійняв мене міцніше.
— Сьогодні було три осередки, — заговорив згодом. — Один невеликий, другий біля дороги, третій у селі. Северин хотів перевірити, чи можу очищати їх один за одним без перерви.
Я підняла голову.
— І?
— Можу.
У голосі не було жодної гордості. Кассіан провів долонею по моїй спині й знову втупився в стелю.
— Потім були люди. Заражені, поранені породженнями. Один чоловік тримав на руках дружину й просив допомогти їй першою. Жінка кричала, щоб я врятував дитину. І кожного разу сила могла це зробити.
Я мовчки слухала, відчуваючи, як стискається серце.
— Найгірше, що я навіть не можу сказати собі: «Я більше не здатен». Бо здатен. Тіло не втомлюється, сила не закінчується. Щойно думаю, що хочу додому, з’являється наступна людина, якій можу допомогти.
Я провела долонею по його грудях.
— Кассіане, твоя сила не робить тебе винним за тих, до кого ти не встиг.
Його рука на моєму плечі напружилася.
— Знаю.
Але знати й відчувати це були різні речі. Я піднялася вище й поцілувала його в щоку.
— Сьогодні ти вже вдома. Усе інше буде завтра.
Кассіан кілька секунд дивився мені в очі, а потім посунувся нижче на подушках і нарешті притягнув мене до себе так, як робив завжди.
— Розкажеш, як пройшло навчання?
Я усміхнулася.
— О, ти ще пошкодуєш, що запитав.
Почала з того, як Едмунд убивав мене фарбою. Розповідала зі скаргами, бурмотінням і жестикуляцією там, де слів уже не вистачало. Кассіан спершу лише слухав, потім почав усміхатися, а коли я дійшла до десятка знищених артефактів ціною сотні власних «смертей», засміявся.
Я стихла, заслухавшись його сміхом.
— Ось так, — ніжно промовила я й торкнулася губами його щоки. — Люблю твій сміх.
Кассіан зарився обличчям у моє волосся. Від нього ще тягнуло холодом нічного повітря й храмовими пахощами, але напруга поступово відступала.
— Синців хоча б не залишилося? Можу вилікувати.
Я підняла голову.
— Чим тоді я краща за тих, хто приходив до тебе із забоями й вимагав лікування?
Він підвівся на лікті, подивився на мене з цілком серйозним виразом і поцілував. Один раз, потім ще.
— Тим, — низько промовив біля самих губ, — що ти моя дружина.
По тілу пробігли мурашки.
— Дуже переконливий аргумент.
— Я стараюся.
Наступний поцілунок був довшим, а долоня ковзнула по спині, притягуючи мене ближче. Я охоче відповіла, обійнявши його за шию. Невдовзі губи Кассіана вже торкалися моїх ключиць, а руки уважно перевіряли, чи не залишили тренувальні артефакти чогось серйозного.
— Ти зараз точно лікуєш? — запитала я, стримуючи усмішку.
— Оглядаю.
— Дуже професійно.
— Не заважай лікарю.
Я засміялася, але сміх швидко збився, коли він продовжив свій прискіпливий «огляд». Усі можливі синці Кассіан таки знайшов. Щоправда, перевіряв їх зовсім не тим методом, який схвалив би нормальний цілитель.
***
Я лежала в нього на грудях, усе ще переводячи подих, і трохи дратувалася через спокій його тіла. Ні пришвидшеного серцебиття, ні важкого дихання. Кассіан цілував мене в маківку й гладив спину, а я водила пальцями по його грудях, думаючи про те, що він розповів раніше.
— Що там насправді відбувається? Чому ти мусив залишитися так надовго?
Він намотав на палець пасмо мого волосся й торкнувся його губами.
— Северин боїться, що Безодня стане неконтрольованою раніше, ніж я пройду другий поріг. Я ще не до кінця розумію, як знищувати породжень. Тоді, у маєтку, діяв інстинктивно. І він був один.
Я піднялася на лікоть, щоб краще бачити його обличчя.
— Северин хоче прискорити твій перехід?
Кассіан похитав головою.
— Це я хочу.
— Кассіане…
— Мені страшно думати, що твої тренування справді знадобляться проти породжень. І справа не тільки в тобі. Я бачив сім’ї, яких Безодня калічить або заражає. Дітей, старих. Людей, які навіть не розуміють, що з ними відбувається.
Він на мить заплющив очі.
— Северин каже, що з часом буде простіше. Після наступних переходів я краще контролюватиму силу, а страх і біль уже не будуть так заважати.
Я скривилася й притулилася чолом до його чола.
— Це нормально, що тобі складно таке бачити. Якщо тобі боляче через чужі страждання, це не слабкість і не щось, чого треба позбутися.
— Я знаю.
— Тоді не поспішай прибирати те, що робить тебе тобою.
Його пальці завмерли в моєму волоссі.
— Я не хочу втратити себе.
— Просто не перетворюй бажання всіх урятувати на причину ламати себе швидше.
Він видихнув і притягнув мене ближче.
— Я постараюся.
Я знову поклала голову йому на груди. Слухала рівне, занадто спокійне серцебиття, і слова Северина про те, що «згодом стане простіше», зовсім не заспокоювали.