Мій ідеальний Святий

10.4

Спершу я навіть не розплющила очей.

«Кассіан».

Я чекала, що він посунеться ближче, обійме зі спини чи поцілує в маківку. Але нічого не відбувалося. Розплющивши очі, побачила, що Кассіан лежить поверх ковдри й дивиться в стелю. Навіть не переодягнувся, лише зняв камзол і взуття. У цій нерухомості було щось настільки непритаманне йому, що сон остаточно зник.

— Кассіане?.. Щось сталося?

Він повернув голову, глибоко вдихнув і торкнувся моєї щоки.

— Мишко… Пробач. Я втомився.

— Ти ж казав, що фізично не втомлюєшся.

— Не фізично. — Він заплющив очі. — Морально.

Я підсунулася ближче, поклала голову йому на груди й обійняла за талію. Його рука важко опустилася мені на плечі, пальці стиснули тканину нічної сорочки. Дихання й серцебиття залишалися рівними. Ні тремтіння, ні слабкості — тіло наче могло продовжувати працювати ще день, два, тиждень. А сам Кассіан уже не міг.

— Я поруч, — прошепотіла я, притиснувшись губами до його шкіри.

Він обійняв мене міцніше.

— Сьогодні було три осередки, — заговорив згодом. — Один невеликий, другий біля дороги, третій у селі. Северин хотів перевірити, чи можу очищати їх один за одним без перерви.

Я підняла голову.

— І?

— Можу.

У голосі не було жодної гордості. Кассіан провів долонею по моїй спині й знову втупився в стелю.

— Потім були люди. Заражені, поранені породженнями. Один чоловік тримав на руках дружину й просив допомогти їй першою. Жінка кричала, щоб я врятував дитину. І кожного разу сила могла це зробити.

Я мовчки слухала, відчуваючи, як стискається серце.

— Найгірше, що я навіть не можу сказати собі: «Я більше не здатен». Бо здатен. Тіло не втомлюється, сила не закінчується. Щойно думаю, що хочу додому, з’являється наступна людина, якій можу допомогти.

Я провела долонею по його грудях.

— Кассіане, твоя сила не робить тебе винним за тих, до кого ти не встиг.

Його рука на моєму плечі напружилася.

— Знаю.

Але знати й відчувати це були різні речі. Я піднялася вище й поцілувала його в щоку.

— Сьогодні ти вже вдома. Усе інше буде завтра.

Кассіан кілька секунд дивився мені в очі, а потім посунувся нижче на подушках і нарешті притягнув мене до себе так, як робив завжди.

— Розкажеш, як пройшло навчання?

Я усміхнулася.

— О, ти ще пошкодуєш, що запитав.

Почала з того, як Едмунд убивав мене фарбою. Розповідала зі скаргами, бурмотінням і жестикуляцією там, де слів уже не вистачало. Кассіан спершу лише слухав, потім почав усміхатися, а коли я дійшла до десятка знищених артефактів ціною сотні власних «смертей», засміявся.

Я стихла, заслухавшись його сміхом.

— Ось так, — ніжно промовила я й торкнулася губами його щоки. — Люблю твій сміх.

Кассіан зарився обличчям у моє волосся. Від нього ще тягнуло холодом нічного повітря й храмовими пахощами, але напруга поступово відступала.

— Синців хоча б не залишилося? Можу вилікувати.

Я підняла голову.

— Чим тоді я краща за тих, хто приходив до тебе із забоями й вимагав лікування?

Він підвівся на лікті, подивився на мене з цілком серйозним виразом і поцілував. Один раз, потім ще.

— Тим, — низько промовив біля самих губ, — що ти моя дружина.

По тілу пробігли мурашки.

— Дуже переконливий аргумент.

— Я стараюся.

Наступний поцілунок був довшим, а долоня ковзнула по спині, притягуючи мене ближче. Я охоче відповіла, обійнявши його за шию. Невдовзі губи Кассіана вже торкалися моїх ключиць, а руки уважно перевіряли, чи не залишили тренувальні артефакти чогось серйозного.

— Ти зараз точно лікуєш? — запитала я, стримуючи усмішку.

— Оглядаю.

— Дуже професійно.

— Не заважай лікарю.

Я засміялася, але сміх швидко збився, коли він продовжив свій прискіпливий «огляд». Усі можливі синці Кассіан таки знайшов. Щоправда, перевіряв їх зовсім не тим методом, який схвалив би нормальний цілитель.

***

Я лежала в нього на грудях, усе ще переводячи подих, і трохи дратувалася через спокій його тіла. Ні пришвидшеного серцебиття, ні важкого дихання. Кассіан цілував мене в маківку й гладив спину, а я водила пальцями по його грудях, думаючи про те, що він розповів раніше.

— Що там насправді відбувається? Чому ти мусив залишитися так надовго?

Він намотав на палець пасмо мого волосся й торкнувся його губами.

— Северин боїться, що Безодня стане неконтрольованою раніше, ніж я пройду другий поріг. Я ще не до кінця розумію, як знищувати породжень. Тоді, у маєтку, діяв інстинктивно. І він був один.

Я піднялася на лікоть, щоб краще бачити його обличчя.

— Северин хоче прискорити твій перехід?

Кассіан похитав головою.

— Це я хочу.

— Кассіане…

— Мені страшно думати, що твої тренування справді знадобляться проти породжень. І справа не тільки в тобі. Я бачив сім’ї, яких Безодня калічить або заражає. Дітей, старих. Людей, які навіть не розуміють, що з ними відбувається.

Він на мить заплющив очі.

— Северин каже, що з часом буде простіше. Після наступних переходів я краще контролюватиму силу, а страх і біль уже не будуть так заважати.

Я скривилася й притулилася чолом до його чола.

— Це нормально, що тобі складно таке бачити. Якщо тобі боляче через чужі страждання, це не слабкість і не щось, чого треба позбутися.

— Я знаю.

— Тоді не поспішай прибирати те, що робить тебе тобою.

Його пальці завмерли в моєму волоссі.

— Я не хочу втратити себе.

— Просто не перетворюй бажання всіх урятувати на причину ламати себе швидше.

Він видихнув і притягнув мене ближче.

— Я постараюся.

Я знову поклала голову йому на груди. Слухала рівне, занадто спокійне серцебиття, і слова Северина про те, що «згодом стане простіше», зовсім не заспокоювали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше