Кассіан завмер і здивовано подивився на двері.
— Що? — тихо перепитав він.
— Чутки про ваше повернення із зараженого міста вже розійшлися, — пояснив Едан. — Серед людей є хворі та їхні родичі. Дехто просить зцілення, дехто просто хоче поговорити. Варта поки тримає всіх за брамою.
Кассіан повільно провів долонею по обличчю.
— Скільки їх?
— Зараз близько тридцяти.
— Зараз? — перепитала я.
— Люди продовжують підходити, ваша світлосте.
Я перевела погляд на Кассіана. Вираз його обличчя змінився. Ще кілька секунд тому переді мною сидів чоловік, який нервово смикав ногою, бо дружина відмовлялася з ним миритися. Тепер він уже думав зовсім про інше.
— Там є важкохворі? — запитав він.
— Є літня жінка, яку принесли на ношах. Хлопчик із гарячкою. Ще чоловік із раною на нозі, яка, за словами родини, не загоюється кілька тижнів.
Кассіан одразу підвівся. Я опустила книгу на коліна.
— Ти підеш?
Він подивився на мене так, ніби питання здалося дивним.
— Там люди хворі.
— Я знаю.
Він уже рушив до дверей, але зупинився й обернувся до мене.
— Я повернуся.
— І тоді продовжиш дуже важкий процес примирення, — сказала я, ледь помітно усміхнувшись.
Куточок його губ сіпнувся.
— Я сподівався, що вже просунувся.
— Ти отримав дозвіл зайти в кімнату. Не перебільшуй свої досягнення.
Кассіан тихо пирхнув.
— Жорстока.
— Іди вже, Святий.
На слові «Святий» він трохи сповільнився. Зовсім ненадовго. Потім відчинив двері.
— Едане, підготуйте одну з малих приймальних зал. І попросіть лікаря бути присутнім. Я не хочу, щоб люди вирішили, ніби тепер їм не потрібна звичайна медицина.
— Зрозумів.
— І по одному. Без натовпу.
— Так, ваша світлосте.
Кассіан вийшов, а я ще кілька секунд дивилася на відчинені двері. Тридцять людей. Просто тому, що хтось почув: Святий повернувся додому. Я опустила погляд на книгу. Спершу його викликав храм. Тепер люди самі прийшли до його воріт.
«Схоже, спокійно пожити нам усе-таки не дадуть».
Я зітхнула, закрила книгу й теж підвелася. Цікаво було хоча б подивитися, у що саме це зараз перетвориться.
Спустившись до малої приймальної зали, я тихо увійшла й стала трохи осторонь, не привертаючи до себе уваги. Едан стояв біля дверей і впускав хворих по одному, за потреби — із супроводом. Поруч працював лікар: спочатку оглядав кожного, визначав стан, а вже потім скеровував тих, кому справді була потрібна допомога, до Кассіана.
Золоте світло спалахувало раз за разом, і щоразу зцілення давалося йому легше. Я пам’ятала, як він лікував мене після нападу. Тоді Кассіану ще довелося зосередитися, торкнутися рани, сформулювати бажання, ніби пояснити силі, чого саме він від неї хоче. Тепер цього майже не було. Важка гарячка, зневоднення, виснаження, запалення — усе зникало від одного дотику. Іноді мені навіть здавалося, що він не встигав до кінця усвідомити, що саме хоче виправити, а Свята сила вже робила це сама.
До кімнати зайшла молода жінка з немовлям на руках. Серце неприємно стиснулося. Дитина зовсім не була схожа на тих пухлощоких малюків, яких я бачила раніше. Маленьке тіло здавалося надто легким у материнських руках, шкіра мала неприродно сірий відтінок, а дихання було настільки слабким, що мені довелося вдивлятися, аби помітити рух грудей.
— Будь ласка… — прошепотіла жінка, тремтячи й простягаючи дитину Кассіану.
Він стиснув губи й обережно торкнувся двома пальцями маленького чола. Золоте сяйво огорнуло крихітне тіло, пройшлося вздовж худих ручок, пальчиків, ніг. Спершу до щік повернувся колір, потім дихання стало глибшим. Неприродна худоба ніби трохи відступила, шкіра перестала здаватися восковою.
Минуло лише кілька секунд. Немовля закректало, заворушило руками й невдоволено скривилося. Жінка схлипнула. Я теж різко втягнула повітря. Кассіан відступив на крок, а мати раптом опустилася перед ним на коліна, притискаючи врятовану дитину до грудей.
— Благословення Богині… — тремтячим голосом повторювала вона, розхитуючись. — Дякую вам. Дякую… Ви справді спасіння нашого світу.
Я мимоволі прикрила рот долонею. Кассіан завмер. Його погляд ковзнув від жінки до коридору за її спиною, де чекали інші хворі. Усі дивилися на нього з однаковою надією та вірою. Наче перед ними стояв уже не герцог Астерос, не чоловік, який ще кілька годин тому дурнувато усміхався в ліжку, не той, хто сидів під моїми дверима, бо я образилася. Святий.
Моє серце дивно вдарилося об ребра. Думка була гидкою, навіть трохи соромною. Але я все одно не змогла її відігнати.
«Він уже не тільки мій чоловік».
Не тільки герцог. Для цих людей він ставав чимось значно більшим.
— Ваша світлосте, — тихо звернувся до мене Едан.
Я повернула голову.
— Людей стає більше. Біля воріт уже понад сотню, і всі вимагають побачити Святого.
— Скільки? — я витріщилася на нього.
Едан лише серйозно кивнув. Я визирнула в коридор. Навіть тут уже було тісно.
— Вони всі смертельно хворі?
— Ні.
Його відповідь прозвучала настільки сухо, що я одразу зрозуміла: зараз почую щось цікаве.
— Є важкі випадки. Але також застуди, старі травми, біль у суглобах, шрами, проблеми із зубами… Один чоловік просив вилікувати облисіння.
Я повільно повернула до нього голову.
— Облисіння?
— Так, ваша світлосте.
Я прикрила очі.
«Звісно».
Едан трохи нахилився ближче.
— Треба вирішити, що робити далі. Його світлість, схоже, не відмовить. Особливо зараз, коли зцілення не виснажує його.
Я подивилася на Кассіана. Він уже працював із наступним хворим. Дотик, спалах — і ще одна людина звільняє місце для наступної. У його рухах не було втоми, навіть фізичної напруги.
«Якщо йому легко — то де межа? Сто людей? Тисяча? Місто? Ціла імперія? Ні».