Я завернула за ріг і мало не врізалася в стіну. Позаду кігті ковзнули по каменю з таким скреготом, що мене пересмикнуло. Тварюка не вписалася в поворот, подарувавши кілька дорогоцінних секунд. Я бігла далі, притискаючи поранену руку до грудей. Кров просочила нічну сорочку, легені горіли, ноги дедалі гірше слухалися. Скільки минуло часу — хвилина, п’ять, десять? Я вже не розрізняла. Існував лише коридор попереду й смерть, яка невідступно гналася за мною.
Серед власного хрипкого дихання мені раптом почувся голос. Далекий, приглушений, радше схожий на спогад, ніж на справжні слова. «Тримайся». Я мало не засміялася від істерики.
— От уже й голоси чую… — прохрипіла собі під ніс, але позаду знову заревіло, і я стиснула зуби, змушуючи себе прискоритися.
«Добре. Тримаюся».
Якщо вже сьогодні помру, то принаймні не полегшуватиму цій потворі роботу.
Попереду коридор розгалужувався. Я вже хотіла звернути до сходів, коли з бокового проходу вискочили кілька лицарів на чолі з Еданом. Побачивши мене, управитель кинувся назустріч.
— Ваша світлосте! Сюди!
Я рвонула до них, але саме тоді монстр увірвався в коридор. Один із лицарів ледве встиг підняти щит, а Едан затулив мене собою.
— До західного крила! Там ще є люди!
— Ні! — хрипко видихнула я, хапаючи його за рукав. — Воно йде за мною!
Управитель повернув голову, та перепитати не встиг.
Двоє лицарів ударили породження з боків, третій спробував зайти під лапи й збити його з ніг. Перед мордою чудовиська спалахнуло закляття, заливши коридор білим світлом. Монстр заревів, на мить відступив, і я вже подумала, що лицарям вдалося його зупинити.
Та наступної секунди величезна лапа відкинула одного чоловіка до стіни, іншого породження збило на підлогу й рушило далі, навіть не повернувши голови на новий удар меча. Його порожні очниці були спрямовані просто на мене.
— Чому воно… — почав Едан, помітивши це.
— Не знаю!
Управитель схопив мене за плече й штовхнув у бік сходів.
— Біжіть, ваша світлосте! Негайно!
Я розвернулася й помчала далі. За спиною лунали удари, крики, накази Едана, але вже за кілька секунд серед них знову почувся знайомий стукіт кігтів. Породження прорвалося. Воно навіть не намагалося добити тих, хто залишився позаду. Я була його ціллю. Та чому? Через ману? Магію рівноваги? Можливо, у самому тілі Ліліт було щось, про що я досі не знала?
Я звернула ліворуч, перестрибнула через уламок шафи й ледве втрималася на ногах. Породження врізалося боком у стіну, обсипавши підлогу кам’яною крихтою. Поки воно розверталося, я гарячково перебирала в голові план маєтку.
Житлові крила не підходили — там ховалися люди. У стайнях і кухнях теж могли залишатися слуги, а сад під зливою не дасть жодної переваги. І тоді я згадала про підземну в’язницю. Масивні металеві двері, товсті кам’яні стіни, вузькі сходи. Якщо заманити тварюку всередину, ухилитися від удару й встигнути замкнути двері…
«Це божевілля».
Але іншого плану не було.
Я побігла до нижньої частини маєтку. Коридори ставали темнішими, крики віддалялися, а кожен крок віддавався болем у закривавлених ступнях. Хотілося впасти, притиснутися до холодної підлоги й більше ніколи не рухатися. За спиною знову заревіло, зі стіни зірвалася картина, і я мимоволі пригнула голову.
«Швидше».
Я вже не розуміла, звідки беруться сили, але продовжувала бігти, чіпляючись за єдину думку: якщо вдасться зачинити чудовисько під землею, хтось іще матиме шанс вижити.
Нарешті попереду з’явилися вузькі сходи, що вели до в’язниці. Я мало не заплакала від полегшення, кинулася до металевих дверей на верхньому майданчику й щосили смикнула ручку.
Вони не піддалися.
На дверях висів великий замок.
— Ні…
Я смикнула ще раз, ніби метал міг передумати, а тоді заходилася обмацувати двері тремтячими руками, шукаючи ключ, засув чи хоча б щось, за що можна зачепитися.
— Ні-ні-ні! — Голос зірвався.
Я озирнулася. Ліворуч тягнулася глуха стіна, праворуч чорніло високе вікно, за яким шаленіла злива. Повернутися назад означало вибігти просто назустріч породженню.
Позаду наближалися важкі кроки. Разом із ними — сморід гнилі, крові й чогось настільки чужого, що шлунок скрутило. Я відступила до замкнених дверей, притискаючи поранену руку до грудей. Монстр повільно вийшов із-за повороту. Його викривлена шия смикнулася, паща розкрилася, випускаючи довгу нитку кривавої слини. Він загарчав тихо, низько, наче був задоволений тим, що нарешті загнав мене в пастку.
За вікном гриміло. Блискавки вихоплювали з темряви його неприродне тіло, довгі передні лапи й кігті, що повільно дряпали камінь. Породження не поспішало. Воно стояло за кілька кроків, а я вже не мала ані сил, ані місця для втечі. І раптом перестала відчувати біль. Навіть холод, від якого досі німіли пальці, відійшов кудись далеко. Залишився тільки страх, але й він поступово змінювався дивним, важким усвідомленням.
Я згадала Кассіана. Його усмішку, низький сміх, дурнувате «мишка», яке спочатку дратувало, а потім стало таким звичним. Його руки навколо мене вночі, сонне бурчання, тепло під щокою. Те, як сьогодні він повернувся до кімнати лише для того, щоб поцілувати мене в щоку. Як дивився після нашого першого справжнього поцілунку, ніяково усміхаючись, наче отримав щось неймовірно цінне.
І те коротке, тихе «моя», від якого в мене щоразу ставало тепло всередині.
«Я кохаю його».
Думка прийшла несподівано ясною й простою. Без сумнівів, без бажання посперечатися із собою чи знайти якесь зручніше пояснення. Я стільки днів називала це звичкою, симпатією, вдячністю, чим завгодно, тільки не коханням. А тепер, коли могла більше ніколи його не побачити, усі ці виправдання втратили значення.
Я заплющила очі.
«Нехай він буде щасливий».
Навіть без мене. Моя смерть болітиме йому, я знала це. Він сердитиметься, звинувачуватиме себе за те, що не повернувся вчасно, шукатиме причину, чому не зміг урятувати. Але я не хотіла, щоб він витратив життя на цей біль. Він мав жити, перемогти Безодню, допомогти людям, про яких так багато говорив Северин. І колись знову сміятися, засинати спокійно, знаходити щастя, навіть якщо поруч уже не буде мене.