Мій ідеальний Святий

РОЗДІЛ 7

Груди пекло від бігу. Кожен вдих різав легені, ноги майже не слухалися, але зупинитися означало померти. Я перестрибнула через тіло лицаря, не дивлячись йому в обличчя. Обладунки були розірвані, наче тонка тканина, а підлогою тягнулися сліди величезних кігтів.

Ступні кровили. Я давно загубила капці, підошви різало склом і трісками, та біль майже не доходив до свідомості. Значно сильніше пекла ліва рука. Від плеча до ліктя сорочка була розірвана, кров просочила рукав і крапала на підлогу, залишаючи за мною слід.

Лицар закрив мене собою, коли я вискочила в коридор на шум. Щось чорне й величезне кинулося на нас. Він устиг відштовхнути мене, перш ніж удар забрав його життя. Мене зачепило лише краєм кігтя.

«Лише».

Кассіана не було. Саме цієї ночі, коли в маєток увірвалося найстрашніше породження Безодні, яке я бачила навіть на книжкових ілюстраціях, він залишився в столиці. Злива розмила дорогу, й Едан переконав його не повертатися вночі.

«Залишся. Вранці дорогу розчистять».

Я сама сказала йому це.

Тепер мчала коридорами, захлинаючись повітрям, і майже не чула власних кроків через шалене серцебиття. Монстр ішов слідом. Спочатку він кидався на всіх: лицарів, слуг, охоронців. Але коли побачив мене, наче сказився.

Наче впізнав.

Я не знала, що могло так його розлютити, й не мала часу з’ясовувати. Бігла геть від житлового та службового крил, намагаючись відвести його від людей, які ще могли ховатися в кімнатах.

Було неприродно холодно. Надворі стояв кінець весни, а коридорами повз мороз. Пальці німіли, з рота виривалася пара, краї шибок укривав іній. Породження принесло холод із собою.

Я звертала в бічні галереї, зрізаючи шлях до підземної в’язниці. План був жахливий, але іншого не мала. Заманити його всередину, ухилитися від удару, вискочити й зачинити масивні двері. Можливо, стіни втримають тварюку, поки прибуде допомога з храму.

Можливо, хтось уже послав сигнал. Можливо, Кассіан…

Я мало не перечепилася.

«Не думай про нього».

Лише вчора він сидів на краю ліжка й ніяково просив дозволу поцілувати мене. Ми сперечалися через сир, а я гадала, чи розлучимося взагалі. Тепер бігла залитими кров’ю коридорами й не розуміла, що, в біса, відбувається.

Позаду пролунав рик. Задзвеніли шибки, зі стіни зірвалася картина й розбилася об підлогу. Я пригнула голову.

«Я навіть не бойовий маг».

Не могла кинути в тварюку вогняну кулю чи виграти кілька секунд закляттям. Залишалося тільки бігти.

Попереду нарешті з’явився потрібний коридор. Я рвонула до металевих дверей, схопила ручку й смикнула.

Вони не піддалися.

На дверях висів замок.

— Ні…

Я смикнула ще раз, ніби метал міг передумати.

— Ні-ні-ні!

Голос зірвався. Я озиралася в пошуках ключа, важеля, чого завгодно. Позаду вже клацали кігті. До важких кроків домішувалося вологе булькання в горлі й сморід гнилі та крові.

Я відступила й уперлася спиною в стіну.

Глухий кут.

«Молодець, Ліліт. Сама себе загнала».

Притиснувши поранену руку до грудей, я затримала подих. Із-за повороту спочатку з’явилися очі. Потім — решта тіла.

Серце боляче вдарило об ребра.

«От і все».

***

День почався звичайно.

Кассіан прокинувся раніше й лежав, дивлячись у вікно та перебираючи моє волосся. Від лоскотання біля скроні я усміхнулася, ще не розплющивши очей.

— Моя мишка прокинулася? Служниці вже тричі стукали, а ти навіть носиком не смикнула.

Я підняла голову й побачила його задоволену усмішку.

— Це тобі тепер потрібно менше часу на відновлення. Не звинувачуй звичайних людей у слабкості.

— А ти, отже, звичайна?

— Порівняно з чоловіком, який чує коня за межами маєтку й носить мене, наче подушку, — цілком.

Кассіан накрутив пасмо мого волосся на палець.

— Подушка не кусається.

— Тобі не пощастило з подушкою.

Він засміявся, і його груди затремтіли під моєю щокою. Я потягнулася й знову зручно вмостилася поруч. За вікном світило сонце, унизу слуги відчиняли вікна, на подвір’ї чулося іржання й ранкові голоси. Вставати зовсім не хотілося.

За сніданком я майже забула про академію, втому й нічні роздуми. Лише Кассіанів погляд не давав остаточно розслабитися: він раз у раз зупинявся на моїх губах, а потім поспіхом відводив очі. Я вирішила вдати, що не помічаю, доки ми не залишимося самі.

— Ваша світлосте, — озвався Едан. — Щодо вчорашньої земельної суперечки. Один із власників просить приїхати до його маєтку для особистого обговорення.

Кассіан повільно повернув голову. Я прикрила усмішку долонею.

— Смішно? А мені годину слухати, чому його клумба важливіша за сусідську.

Едан опустив очі, приховуючи усмішку, а я все-таки засміялася.

Усе було так легко й затишно, що небезпеки цього світу здавалися далекими. Навіть суворий управитель час від часу дозволяв собі жартувати, а справи герцога іноді змушували підозрювати, що половина аристократичного управління тримається винятково на терпінні.

Кассіан бурмотів за ширмою, збираючись до віконта Едісона. Їхати не хотів і не приховував цього, проте від його роздратування віконт поступливішим не ставав.

Вийшовши, чоловік простягнув мені руки. Я взялася застібати манжети й поправляти рукави.

— Це лише кілька годин. Послухаєш, покиваєш і скажеш… — Я випросталася та знизила голос: — «Візьму ваші слова до уваги, віконте».

— По-перше, я не так говорю.

— Звісно.

— По-друге, Едісон говорить повільно, робить довжелезні паузи й іноді просто… зависає.

Я стиснула губи.

— Жах. Як ти це переживеш?

— Ліліт!

Він уже й сам усміхався. Я підійшла ближче, щоб поправити загнутий комір. Кассіан замовк і простежив за моїми пальцями. Коли я підняла голову, наші погляди зустрілися, а потім його очі знову ковзнули до моїх губ.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше