Груди пекло від бігу. Кожен вдих різав легені, ноги майже не слухалися, але зупинитися означало померти. Я перестрибнула через тіло лицаря, не дивлячись йому в обличчя. Обладунки були розірвані, наче тонка тканина, а підлогою тягнулися сліди величезних кігтів.
Ступні кровили. Я давно загубила капці, підошви різало склом і трісками, та біль майже не доходив до свідомості. Значно сильніше пекла ліва рука. Від плеча до ліктя сорочка була розірвана, кров просочила рукав і крапала на підлогу, залишаючи за мною слід.
Лицар закрив мене собою, коли я вискочила в коридор на шум. Щось чорне й величезне кинулося на нас. Він устиг відштовхнути мене, перш ніж удар забрав його життя. Мене зачепило лише краєм кігтя.
«Лише».
Кассіана не було. Саме цієї ночі, коли в маєток увірвалося найстрашніше породження Безодні, яке я бачила навіть на книжкових ілюстраціях, він залишився в столиці. Злива розмила дорогу, й Едан переконав його не повертатися вночі.
«Залишся. Вранці дорогу розчистять».
Я сама сказала йому це.
Тепер мчала коридорами, захлинаючись повітрям, і майже не чула власних кроків через шалене серцебиття. Монстр ішов слідом. Спочатку він кидався на всіх: лицарів, слуг, охоронців. Але коли побачив мене, наче сказився.
Наче впізнав.
Я не знала, що могло так його розлютити, й не мала часу з’ясовувати. Бігла геть від житлового та службового крил, намагаючись відвести його від людей, які ще могли ховатися в кімнатах.
Було неприродно холодно. Надворі стояв кінець весни, а коридорами повз мороз. Пальці німіли, з рота виривалася пара, краї шибок укривав іній. Породження принесло холод із собою.
Я звертала в бічні галереї, зрізаючи шлях до підземної в’язниці. План був жахливий, але іншого не мала. Заманити його всередину, ухилитися від удару, вискочити й зачинити масивні двері. Можливо, стіни втримають тварюку, поки прибуде допомога з храму.
Можливо, хтось уже послав сигнал. Можливо, Кассіан…
Я мало не перечепилася.
«Не думай про нього».
Лише вчора він сидів на краю ліжка й ніяково просив дозволу поцілувати мене. Ми сперечалися через сир, а я гадала, чи розлучимося взагалі. Тепер бігла залитими кров’ю коридорами й не розуміла, що, в біса, відбувається.
Позаду пролунав рик. Задзвеніли шибки, зі стіни зірвалася картина й розбилася об підлогу. Я пригнула голову.
«Я навіть не бойовий маг».
Не могла кинути в тварюку вогняну кулю чи виграти кілька секунд закляттям. Залишалося тільки бігти.
Попереду нарешті з’явився потрібний коридор. Я рвонула до металевих дверей, схопила ручку й смикнула.
Вони не піддалися.
На дверях висів замок.
— Ні…
Я смикнула ще раз, ніби метал міг передумати.
— Ні-ні-ні!
Голос зірвався. Я озиралася в пошуках ключа, важеля, чого завгодно. Позаду вже клацали кігті. До важких кроків домішувалося вологе булькання в горлі й сморід гнилі та крові.
Я відступила й уперлася спиною в стіну.
Глухий кут.
«Молодець, Ліліт. Сама себе загнала».
Притиснувши поранену руку до грудей, я затримала подих. Із-за повороту спочатку з’явилися очі. Потім — решта тіла.
Серце боляче вдарило об ребра.
«От і все».
***
День почався звичайно.
Кассіан прокинувся раніше й лежав, дивлячись у вікно та перебираючи моє волосся. Від лоскотання біля скроні я усміхнулася, ще не розплющивши очей.
— Моя мишка прокинулася? Служниці вже тричі стукали, а ти навіть носиком не смикнула.
Я підняла голову й побачила його задоволену усмішку.
— Це тобі тепер потрібно менше часу на відновлення. Не звинувачуй звичайних людей у слабкості.
— А ти, отже, звичайна?
— Порівняно з чоловіком, який чує коня за межами маєтку й носить мене, наче подушку, — цілком.
Кассіан накрутив пасмо мого волосся на палець.
— Подушка не кусається.
— Тобі не пощастило з подушкою.
Він засміявся, і його груди затремтіли під моєю щокою. Я потягнулася й знову зручно вмостилася поруч. За вікном світило сонце, унизу слуги відчиняли вікна, на подвір’ї чулося іржання й ранкові голоси. Вставати зовсім не хотілося.
За сніданком я майже забула про академію, втому й нічні роздуми. Лише Кассіанів погляд не давав остаточно розслабитися: він раз у раз зупинявся на моїх губах, а потім поспіхом відводив очі. Я вирішила вдати, що не помічаю, доки ми не залишимося самі.
— Ваша світлосте, — озвався Едан. — Щодо вчорашньої земельної суперечки. Один із власників просить приїхати до його маєтку для особистого обговорення.
Кассіан повільно повернув голову. Я прикрила усмішку долонею.
— Смішно? А мені годину слухати, чому його клумба важливіша за сусідську.
Едан опустив очі, приховуючи усмішку, а я все-таки засміялася.
Усе було так легко й затишно, що небезпеки цього світу здавалися далекими. Навіть суворий управитель час від часу дозволяв собі жартувати, а справи герцога іноді змушували підозрювати, що половина аристократичного управління тримається винятково на терпінні.
Кассіан бурмотів за ширмою, збираючись до віконта Едісона. Їхати не хотів і не приховував цього, проте від його роздратування віконт поступливішим не ставав.
Вийшовши, чоловік простягнув мені руки. Я взялася застібати манжети й поправляти рукави.
— Це лише кілька годин. Послухаєш, покиваєш і скажеш… — Я випросталася та знизила голос: — «Візьму ваші слова до уваги, віконте».
— По-перше, я не так говорю.
— Звісно.
— По-друге, Едісон говорить повільно, робить довжелезні паузи й іноді просто… зависає.
Я стиснула губи.
— Жах. Як ти це переживеш?
— Ліліт!
Він уже й сам усміхався. Я підійшла ближче, щоб поправити загнутий комір. Кассіан замовк і простежив за моїми пальцями. Коли я підняла голову, наші погляди зустрілися, а потім його очі знову ковзнули до моїх губ.