Удома Кассіан сам перетворився на квочку, якою раніше дражнив мене. Чекав під дверима купальні, поки служниці допомагали мені митися, потім особисто відвів до спальні, дорогою дивлячись під ноги так уважно, ніби підлога стала смертельно небезпечною. Коли я лягла, укрив ковдрою, вмостився поруч і притиснув до себе.
Я зітхнула й уткнулася чолом йому в груди.
— Можеш займатися справами. Я посплю. Якщо щось станеться — покличу слуг.
Його рука завмерла на моїй спині, а тоді обійми стали міцнішими.
— Ні. Я хвилююся. Ти мене налякала.
Я підняла голову й зустрілася з його поглядом. На обличчі досі залишалася напруга, і мені стало трохи соромно. Хоча я справді не знала власної межі й нічого не помітила, поки тіло не повідомило про перевтому кров'ю з носа.
— Проблемна мишка, — пробурмотів він. — І вперта.
— Чому я взагалі мишка?
— Мила, маленька й, попри розміри, здіймаєш багато галасу.
— Маленька?
— Порівняно зі мною. — Кассіан усміхнувся й провів долонею по моїй спині. — Але тільки одна з них моя мишка.
Я завмерла. Він, здається, теж усвідомив сказане, бо усмішка стала менш упевненою.
— «Моя»?
Кассіан підтягнув ковдру.
— Спи.
— А-а. Тепер уже спи.
— Лікар сказав відпочивати.
Я тихо засміялася й притулилася ближче. Втома накривала дедалі сильніше, а серцебиття під вухом заколисувало. Уже провалюючись у сон, я почула:
— Більше так мене не лякай.
Я обійняла його за талію.
— Постараюся.
Кассіан поцілував мене в маківку й залишився поруч.
Прокинулася я від запаху вершків, пряженого молока й… сиру. Розплющивши очі, побачила Кассіана, який тримав шматочок просто біля мого носа. Поруч стояла таця з вечерею. За вікном уже стемніло, хоча засинала я ще вдень.
Він широко всміхнувся.
— Мишка унюхала сир.
— Кассіане!
Я підвелася на ліктях. Волосся стирчало в різні боки, сорочка перекрутилася, а ковдра наполовину сповзла на підлогу. Чоловік тим часом затиснув сир губами й нахилився до мене. Я закотила очі, схопила шматочок пальцями й витягнула.
— Дружина не хоче мене цілувати навіть заради сиру, — награно засмутився він.
Я кілька секунд дивилася на нього, перевіряючи, чи не сплю досі. Кассіан уже повернувся до столика й узявся наливати чай, ніби щойно не запропонував нічого незвичайного.
— Ти хочеш мене поцілувати?
Він застиг із чайником у руці. Потім повільно поставив його й повернув голову. Вуха почервоніли, слідом рум'янець поширився на шию.
— Я пожартував. Тобто… так. Хочу. — Він ковтнув. — Можна?
У мене теж запалали щоки. Щойно я сміялася з дурнуватого сиру, а тепер розмова раптом стала значно серйознішою.
— Чому ні? — відповіла я, відводячи погляд. — На весіллі вже цілувалися. Що поганого в тому, щоб повторити?
«Це сонливість. Я ще не прокинулася, от і говорю так спокійно».
Кассіан несміливо наблизився й сів на край ліжка. Кілька разів перебрав пальцями, перш ніж підняти на мене очі.
— Попереджаю: я не вмію. Що б ти про мене не чула.
«Нічого не чула. Але я вмію, якось упораємося».
Я повернулася до нього. Кассіан повільно нахилився ближче. Уже не жартував і не намагався приховати хвилювання усмішкою. Дивився мені в очі, потім перевів погляд на губи.
Відчувши його дихання, я подалася назустріч. Серце забилося так швидко, що він напевно чув. Я трохи прочинила губи, і Кассіан затримав подих. Між нами залишилося зовсім мало відстані.
У двері постукали. Ми завмерли. Я заплющила очі, стримуючи роздратований стогін.
— Ваша світлосте, термінові документи, — озвався Едан. — Біля її світлості залишиться служниця.
Кассіан повільно відсторонився й провів долонею по обличчю.
— Звільню Едана.
Я пирхнула.
— Не звільниш.
— Дуже хочу.
— Він виконує свою роботу.
— Саме зараз особливо сумлінно.
Я засміялася, а Кассіан підвівся з таким виглядом, ніби пережив страшну зраду. Поправив жилет, поглянув на двері й зітхнув.
Коли він уже збирався йти, я раптом відчула розчарування. Не через Едана чи документи. Просто мені справді хотілося того поцілунку. Кассіан озирнувся, ніби почув цю думку, повернувся до ліжка й нахилився. Його губи коротко й тепло торкнулися мого лоба.
— Поки що аванс.
Він рушив до дверей, а я залишилася сидіти, торкаючись лоба й усміхаючись.
«Аванс, значить. Запам'ятала».
Погляд упав на шматочок сиру, який я досі тримала в пальцях.
«І все це почалося із сиру».
Поки Едан займав Кассіана справами, я накинула халат і пішла до бібліотеки. Після кількох годин відпочинку спати не хотілося, а в голові, крім незавершеного поцілунку, крутилися слова лікаря.
Хвороба душі.
У новелі я такого не пам'ятала. Можливо, згадувалося побіжно, а я пропустила. Проте тут про хворобу знали достатньо, щоб лікар міг оглянути мене й заспокоїти Даріана.
Приємно було дізнатися, що з моєю душею все гаразд, зважаючи на те, що вона взагалі з іншого світу. Та думки вперто поверталися до справжньої Ліліт.
Відсторонена, тиха, байдужа до того, що раніше тішило. Після смерті матері вона рідко відповідала на листи, уникала товариства й наче намагалася займати якомога менше місця у власному житті.
«Не вигадуй того, чого не знаєш».
Горе теж могло зробити людину такою. Як і депресія чи життя поруч із батьком, який після втрати дружини почав усе контролювати. Не варто перетворювати кожну сумну подробицю на ознаку магічної хвороби тільки тому, що така існує.
Бібліотекаря вже не було. Я пройшла до медичних посібників і почала розглядати корінці. Зрештою знайшла книжку, присвячену магічним захворюванням. Розгорнула біля полиці, прочитала кілька сторінок — і пішла по словник.
«Автор ненавидів людей?»