5.6

Декан повів нас до крила, в якому минулого разу я не була. Воно виглядало старішим і значно стриманішим: менше декоративного каменю, майже ніяких яскравих гобеленів, зате більше важких дверей, вузьких коридорів і табличок із назвами лабораторій.

Студентів тут траплялося небагато. Переважно викладачі й старші маги, які, помітивши нас, чемно схиляли голови, а потім дивовижно швидко знаходили собі надзвичайно важливе заняття. Я лише похитувала головою й час від часу поглядала на Кассіана.

Академія була наповнена магією, людьми, голосами, кроками, дзенькотом скла й приглушеними спалахами з-за дверей лабораторій. Після вчорашньої прогулянки містом я очікувала, що тут його слух знову почне перевантажуватися. Але він, на диво, виглядав цілком спокійно.

— Що? — запитав Кассіан, упіймавши мій черговий погляд.

Я хитро усміхнулася.

— Милуюся.

Він на мить завмер. Я вже майже переможно чекала, коли він почервоніє, відведе очі або хоча б зіб’ється з кроку. Замість цього Кассіан нахилився до мене й коротко, дуже ніжно поцілував у щоку.

Я кліпнула.

— Е?..

Різко повернула голову до нього.

— Це що зараз було?

Кассіан уже випростався й гордо закрокував далі, ніби нічого особливого не сталося.

— Нічого, — легко відповів він. — Просто поцілував дружину в щоку. Уже заборонено?

Декан попереду зробив вигляд, що раптом надзвичайно зацікавився стіною й узагалі не чує жодного слова. Я торкнулася пальцями щоки. А потім тихо хихикнула.

— Ні, не заборонено, — відповіла я вже трохи тихіше. — Але ми взагалі-то тут, щоб перевірити твою силу.

Кассіан скосив на мене очі.

— Одне іншому не заважає.

Я знову кліпнула.

«Так. Хвилиночку».

Коли це він навчився так відповідати? Ще зовсім недавно цей чоловік червонів від одного невдалого жарту про груди, а тепер цілує мене посеред академічного коридору й навіть не збивається з кроку. Я примружилася.

— Ти стаєш небезпечним.

— Через святу силу?

— Ні. Через характер.

Кассіан усміхнувся.

— Пізно помітила.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли декан зупинився перед важкими подвійними дверима, вкритими тонкими магічними символами.

— Центральна лабораторія вимірювання магічних структур, — пояснив він. — Професор Ейден зараз усередині.

Кассіан одразу став серйознішим. Я теж перевела погляд на двері. Навіть звідси відчувалася щільна магія — рівна, багатошарова, ніби за стіною одночасно працювало кілька десятків різних артефактів.

Я мимоволі насупилася.

— Тут багато активних джерел.

Декан озирнувся на мене.

— Ви це відчуваєте?

— Скоріше… бачу.

Кассіан опустив погляд на мене. Я лише знизала плечима.

— Потім поясню.

Декан постукав і, не дочекавшись відповіді, відчинив двері. За ними відкрилася велика лабораторія, заставлена кристалами, металевими рамами, скляними колбами й незнайомими мені вимірювальними конструкціями.

А біля одного з центральних столів стояв чоловік, який навіть не повернувся на звук дверей.

— Якщо це знову студент із перегорілим ядром, залиште його біля стіни, — сухо промовив він. — Я зайнятий.

Декан важко видихнув.

— Професоре Ейдене.

Чоловік нарешті озирнувся. Побачив декана. Потім мене. Потім Кассіана. І повільно відклав інструмент.

— А-а.

Я ледь стримала усмішку. Схоже, сьогодні ми вже вдруге комусь псували спокійний робочий день.

Чоловік повільно підвівся з-за столу й зняв окуляри з темними скельцями. Він був невисоким, худорлявим, але досить привабливим: гострі риси обличчя, світле волосся й довгі білі вії над мигдалеподібними медовими очима. Маг поправив накидку, зробив кілька кроків до нас і чемно вклонився.

— Герцог, герцогине, — спокійно промовив він м’яким голосом. — Професор Ейден Лінч. Що привело вас до моєї лабораторії?

Я відпустила лікоть Кассіана, й той почав коротко пояснювати причину нашого візиту, поки я озиралася довкола.

Артефактів тут було стільки, що очі розбігалися. Одні складалися з кристалів у металевих оправах, інші нагадували складні конструкції з кількох кілець, пластин і тонких магічних ниток. Але мене більше цікавило не те, як вони виглядали.

Кожен мав власні коливання.

Деякі були яскравими, кольоровими й рухливими. Інші — прозорими, слабкими або настільки темними й спокійними, що я помічала їх лише після кількох секунд уважного спостереження.

Якби мені дали достатньо часу, я, мабуть, змогла б приблизно зрозуміти, який із них сильніший, який слабший, де потік стабільніший, а які артефакти настільки схожі між собою, що могли б слугувати вмістилищами для однієї й тієї самої сили.

Цікаво. Дуже цікаво.

Ейден тим часом уже кілька разів скосив на мене очі. Але оскільки я слухняно стояла на місці, нічого не чіпала й узагалі поводилася надзвичайно пристойно, заборонити мені дивитися він не міг.

Тому ще якийсь час професор терпів. А потім не витримав.

— Ваша світлосте, — простогнав він, повернувшись до мене. — Ви дивитеся на мої артефакти так, ніби зараз щось із ними зробите.

Я здивовано кліпнула.

— Я? Просто дивлюся.

Ейден примружився.

— Дуже уважно дивитеся.

— Мені цікаво, чим вони відрізняються, от і все.

Він ще кілька секунд підозріло мене розглядав, а тоді повернувся до Кассіана.

— Перепрошую. Нещодавно один теж так дивився. Потім академію мало в повітря не підняв.

Я засміялася.

— Це хто був?

— Даріан Морвен, — пробурмотів професор. — Вискочка один.

Усмішка з мого обличчя зникла миттєво. Декан у кутку вже відкрив рота, очевидно збираючись урятувати свого колегу від катастрофи, але запізнився.

— За язиком слідкуйте, професоре Лінче, — холодно промовила я. — Ви зараз говорите це старшій сестрі цього «вискочки» і, за сумісництвом, герцогині Астерос.