5.5

Уночі Кассіан уже навіть не питав дозволу. Просто лягав на мене, притискав до матраца своєю вагою, обіймав за талію й влаштовувався ближче до шиї, ніби це було найприродніше місце для сну. Я лише чекала, поки цей великий кіт нарешті вляжеться.

— Як ми від сну по різні краї ліжка дійшли до того, що твоїм матрацом стала я? — пробурмотіла я йому у волосся.

Кассіан тихо видихнув сміхом і закинув ногу поверх моїх, остаточно позбавляючи мене можливості кудись подітися. Я подивилася в стелю.

— Ну звісно. Відчуваю, як мене безсовісно використовують.

— Мені зручно, — сонно пробурмотів він.

— Я помітила.

Кассіан у відповідь лише сильніше притиснувся до мене.

— Біля тебе не шумно, — додав він уже зовсім тихо. — Сердечко мишки б’ється рівно.

Я закотила очі, але рука сама піднялася до його волосся. Повільно провела пальцями по темних пасмах, пригладжуючи їх назад. І тут згадала карету.

Його задоволене обличчя. Цей голос над самим вухом. Його нахабне: «Якщо хотіла обіймів, треба було сказати».

«Ага. Добре».

Я ледь стримала усмішку. Трохи повернула голову, наближаючись губами до його вуха, і навмисно знизила голос.

— Можеш слухати його коли хочеш.

Кассіан напружився. Весь. Настільки різко, що я мало не засміялася вголос. Його рука на моїй талії стиснулася сильніше, плече затверділо під моєю долонею, навіть нога, якою він мене притискав, завмерла.

«Так тобі й треба. Хі-хі».

Я невинно продовжила гладити його по волоссю. Кассіан підняв голову. Навіть у напівтемряві я чудово бачила його погляд.

— Ти це спеціально сказала?

Я повільно кліпнула.

— Що саме?

Він примружився. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Потім я не витримала й усміхнулася.

— А що? Сам сьогодні муркотів мені у вухо.

— Я не муркотів.

— Ще й як муркотів.

— Я просто говорив тихо.

— Звісно.

Кассіан опустив голову назад мені на плече, але тепер уже явно не спав. Я задоволено продовжила перебирати його волосся пальцями.

— Бачу, тобі не подобається, коли твої ж методи використовують проти тебе.

— Мені все подобається, — пробурмотів він.

Я звела брову.

— Ага. Саме тому ти зараз напружений як дошка.

Він тихо застогнав і сховав обличчя ближче до моєї шиї.

— Мишко, замовкни.

Я захихотіла.

— О, тепер уже «замовкни»?

— Я намагаюся спати.

— Зовсім не схоже.

Кассіан повернув голову й пробурмотів кудись мені в шкіру:

— Бо одна дуже задоволена собою жінка мені заважає.

— Зате твоя дружина.

Він завмер на секунду. А тоді обійняв мене ще трохи міцніше.

— Саме тому й терплю.

Я тихо фиркнула.

— Яка жертва.

— Неймовірна.

Я вже хотіла відповісти ще щось, але відчула, як він повільно розслабляється. Дихання стало рівнішим, хватка на талії м’якшою. А я ще якийсь час лежала, продовжуючи гладити його по волоссю.

«Все-таки великий кіт».

Глибокої ночі, коли місяць ледь пробивався крізь важкі штори, а я міцно спала, притиснута Кассіаном до ліжка, він раптом різко смикнувся. Я навіть не встигла нормально прокинутися. За одну мить його рука охопила мене за талію й притиснула до грудей, а сам Кассіан уже стояв колінами на ліжку. В іншій руці звідкись узявся кинджал.

Він важко дихав і насторожено вдивлявся в темряву.

— Кассіане?.. — хрипло пробурмотіла я, ще не до кінця розуміючи, де взагалі знаходжуся. — Щось сталося?

Він не відповів одразу, лише завмер, трохи повернувши голову, ніби намагався вирізнити один звук серед десятків інших.

Потім повільно видихнув. Напруга в плечах трохи спала, й він опустив руку з кинджалом. Я ж остаточно прокинулася й тепер дивилася на нього з повним нерозумінням того, що щойно відбулося і чому мене тримають так, ніби за дверима вже стоїть убивця.

— Вибач, — тихо промовив Кассіан. — Я почув щось… за межами маєтку.

Я одразу насторожилася й трохи випросталася в його руках, але відсторонюватися не стала.

— За межами? Ти раніше чув так далеко?

Він похитав головою й поклав кинджал на приліжкову тумбу.

— Максимум до стайні. І то лише тоді, коли ти злякалася, — тихо відповів він. — А зараз було далі. Значно далі.

Я повільно насупилася.

— Наскільки далі?

Кассіан на мить замислився.

— Не знаю точно. Можливо, за зовнішньою огорожею. Можливо, ще далі.

Це мені зовсім не сподобалося. Він нарешті опустився назад на ліжко, але мене не відпустив, лише змінив положення так, що тепер уже я лежала в нього на грудях. Я сперлася ліктем біля його плеча й уважно подивилася на нього в темряві.

— Болить?

Кассіан заперечно хитнув головою. Я підняла руку й торкнулася його щоки. Він усміхнувся й одразу притулився до моєї долоні. Я завмерла. Потім захихотіла.

— Кассіане.

— М?

— Я взагалі-то в темряві намагалася намацати твої вуха.

Він кілька секунд мовчав.

— А.

— Що «а»?

Кассіан відсторонився від моєї руки буквально на сантиметр.

— Тоді шукай.

Я пирхнула й провела пальцями вище, намацавши край його вуха.

— Ось. Нормальне. Не гаряче.

— Дякую за професійний огляд.

— Не смійся. Минулого разу тобі було боляче.

— Зараз не болить, — уже серйозніше відповів він. — Просто… я почув і прокинувся раніше, ніж зрозумів, що саме почув.

Я провела великим пальцем за його вухом.

— І що це було?

Кассіан знову прислухався. Цього разу спокійніше.

— Схоже, десь далеко кінь зірвався з прив’язі. Чую копита. Голоси. Хтось лається.

Я кліпнула.

— І це все за межами маєтку?

— Так.

Кілька секунд ми мовчали. Я повільно опустила голову назад йому на груди.

— Це вже не просто «слух став гострішим».