5.4

Перед поїздкою до міста ми переодягнулися. Я вибрала прогулянкову сукню ніжного бузкового кольору з мереживними рукавами й елегантним декольте. На ліфі був вишитий тонкий квітковий візерунок, який перегукувався з таким самим уздовж подолу. Кассіан одягнув світлу сорочку зі срібною вишивкою, смарагдовий жилет і прямі чорні штани, тож поруч ми знову виглядали підозріло гармонійно.

За кілька днів мала приїхати моя особиста служниця, яка багато років служила Ліліт, і, якщо чесно, я одночасно чекала на неї й зовсім не хотіла цього моменту. Вона знала Ліліт значно ближче за більшість людей: бачила її щодня, пам’ятала дрібні звички, улюблені страви, манеру говорити, рухатися, прокидатися вранці й реагувати на речі, про які сама я могла навіть не здогадуватися.

З іншими було простіше. Вони бачили Ліліт час від часу, знали, що кілька років після смерті матері вона прожила в траурі, стала мовчазнішою й замкненішою, тому теперішні зміни легко пояснювали шлюбом і новим життям.

А служниця могла помітити значно більше.

Втім, думати про це зараз не хотілося. Проблем і без того вистачало. Сила Кассіана продовжувала рости, а ми досі не розуміли, як саме має виглядати той загадковий «перехід», про який говорив Северин. Окрім першого випадку з порізом, свята сила більше не проявлялася так явно, щоб Кассіан міг свідомо нею керувати.

Тож питань і роботи в мене було значно більше, ніж хотілося. А сьогодні я вирішила хоча б кілька годин удавати, що їх немає. Кассіан сидів навпроти в кареті з легкою усмішкою й дивився у вікно на столичні вулиці, заповнені аристократами, торговцями, екіпажами й простими містянами.

Я трохи нахилилася вперед.

— Про що думаєш? Виглядаєш надто задоволеним.

Він перевів на мене погляд, і усмішка стала хитрішою.

— Про те, що відтепер називатиму тебе мишкою.

Я кілька разів кліпнула.

— Що?

— Тобі підходить.

Я повільно примружилася.

— Ах ти…

Потягнулася, щоб ущипнути його за руку, але Кассіан засміявся й легко перехопив моє зап’ястя.

— Насильство?

— Виховання.

— Я вже дорослий.

— По тобі не видно.

Він прикрив очі від сміху, і я миттєво скористалася можливістю. Трохи підвелася й потягнулася другою рукою до його боку, збираючись ущипнути вже там.

Саме в цей момент карета хитнулася на нерівності.

— Ой!

Я втратила рівновагу й буквально полетіла вперед. Кассіан відреагував миттєво. Його руки обхопили мене за талію й спину, і замість підлоги карети я опинилася притиснутою до нього. Кілька секунд я мовчки кліпала.

— Ой… — повторила вже значно тихіше.

Кассіан теж завмер, але потім повільно нахилився до мого вуха.

— Мишко, якщо просто хотіла обіймів, треба було сказати, — промуркотів він.

У мене аж вуха спалахнули. Я різко відсторонилася настільки, наскільки дозволяли його руки.

— Чого?!

Кассіан уже відверто сміявся.

— Що?

— Ти зараз спеціально говориш таким голосом!

— Яким?

— Таким!

— Дуже змістовно.

Я спробувала вибратися, але він усе ще тримав мене за талію.

— Відпусти.

— Ти впадеш.

— Карета вже рівно їде.

Кассіан визирнув у вікно, ніби перевіряючи.

— Не переконаний.

Я звела брову.

— Кассіане.

— Мишко.

— Ще раз назвеш мене мишкою — вкушу.

Він повільно усміхнувся.

— Після вчорашнього прийому я в це вірю.

Я ображено втягнула повітря й усе ж ущипнула його за бік.

— Ай!

— Заслужив.

Кассіан нарешті відпустив мене, і я повернулася на своє місце, демонстративно поправляючи спідницю. Щоки все ще горіли.

«Нахаба. Місяць тому червонів від одного слова про поцілунок, а тепер уже муркоче мені над вухом».

Я підозріло поглянула на нього. Він сидів навпроти з абсолютно задоволеним обличчям.

— Тобі дуже весело?

— Дуже.

— Я помітила.

Кассіан трохи нахилив голову.

— Зате тепер ти не думаєш про роботу.

Я відкрила рот. Закрила. Потім насупилася ще сильніше.

— Це був підступний план?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Але спрацювало.

Я фиркнула й відвернулася до вікна.

«Гаразд. Один-нуль на його користь».

Та усмішку приховати все одно не вдалося.

***

Ювелірна крамниця виявилася значно більшою, ніж я очікувала. За високими вікнами блищали прикраси, на темному оксамиті лежали перли, дорогоцінне каміння й тонкі золоті ланцюжки, а продавець одразу випростався, щойно побачив нас із Кассіаном.

— Ваші світлості, — низько вклонився він. — Чим можу допомогти?

Я без вагань підійшла до вітрини з перлами.

— Хочу намисто.

Кассіан став поруч.

— Я вже зрозумів.

Я скосила на нього очі.

— Не починай.

Продавець швидко дістав кілька футлярів і розклав переді мною різні варіанти. Один — із великими білими перлинами, інший — із дрібнішими рожевими, третій мав тонку золоту застібку з невеликим діамантом.

Я одразу потягнулася до першого. Кассіан перехопив мою руку.

— Ні.

Я повільно повернула голову.

— Що значить «ні»?

— Не пасує.

— Я ще навіть не приміряла.

— Все одно не пасує.

Я примружилася.

— Ти раптом став ювеліром?

— Ні. Просто бачу.

Продавець дуже мудро мовчав. Кассіан узяв друге намисто, уважно оглянув його й похитав головою.

— Це теж ні.

— Кассіане.

— Що?

— Це моє намисто.

— Я допомагаю.

— Ти відбракував уже два з трьох.

Він спокійно взяв третє.

— Бо вони тобі не підходять.

Я схрестила руки на грудях.

— А це, значить, підходить?

Кассіан кілька секунд дивився на намисто, а потім на мене.

— Можна приміряти?

Продавець миттєво кивнув і передав прикрасу. Я вже хотіла взяти її сама, але Кассіан обійшов мене й став за спиною.