4.5

Я застигла ніби мене вкопали прямо там.

«Все. Нам кінець».

Лицарі теж завмерли. Повільно повернувшись, я побачила Кассіана біля входу до стайні. Він стояв босий, у нічних штанах і накинутому поверх сорочки халаті. Волосся було розтріпане після сну, але обличчя — настільки холодне, що цей домашній вигляд зовсім не рятував ситуацію.

Його погляд спочатку ковзнув по лицарях. Потім по мені. Потім зупинився на моїй шиї. Вираз обличчя змінився миттєво.

— Що з шиєю?

Я рефлекторно прикрила подряпину долонею.

— Нічого серйозного.

— Приберіть руку.

Я неохоче опустила долоню. Щелепа в нього напружилася.

— Хто?

Один із лицарів одразу випростався.

— Я, ваша світлосте. Не впізнав її світлість у темряві. Почув шум у стайні, подумав, що злодій…

Кассіан повільно перевів на нього погляд.

— І приставив ніж до шиї, перш ніж запитати ім’я.

— Ваша світлосте, я…

— Потім.

Одного слова вистачило, щоб чоловік замовк. Кассіан знову поглянув на мене.

— А тепер ви.

Я ніяково стиснула книгу під пахвою.

— Мені не спалося.

— Це я вже зрозумів.

— І я подумала про Атланта.

Його погляд опустився до книги. Потім до моєї кишені, звідки трохи визирав потрісканий кристал.

«Ой».

— Що ви зробили?

— Технічно… допомогла?

За спиною Атлант знову радісно заіржав. Кассіан різко повернув голову до коня. Атлант, який ще вдень стояв байдужий і виснажений, тепер нетерпляче переступав ногами, трусив гривою й активно косився в наш бік. Кассіан завмер. Уся злість на його обличчі на мить змінилася чистим нерозумінням.

— Що з ним?

Я трохи розслабила плечі.

— Оце я й намагалася перевірити.

Кассіан знову повернувся до мене.

— Посеред ночі.

— Мені було цікаво.

— Таємно.

— Ви б не дозволили.

— Правильно.

Я скривилася.

— От тому й таємно.

Лицарі дуже старанно дивилися кудись убік. Кассіан повільно вдихнув через ніс.

— Ліліт, я прокинувся, бо почув ваше серце так, ніби ви стояли поруч із ліжком. Потім воно почало битися ще швидше. Я вийшов у коридор, а вас немає.

Його голос залишався тихим, але від цього звучав лише серйозніше.

— А тепер знаходжу вас у стайні з порізаною шиєю, книгою про магію, потрісканим кристалом і конем, який раптом поводиться так, ніби помолодшав на десять років.

Я винувато опустила очі.

— Якщо все перелічити так, справді звучить погано.

— Воно й є погано.

Я стиснула губи.

— Але Атланту стало краще.

Кассіан замовк. Ми обоє поглянули на коня. Атлант раптом підійшов ближче до дверцят стійла й ткнувся мордою мені в плече. Я повільно кліпнула.

— Бачите?

Кассіан дивився на нього так, ніби не міг повірити власним очам.

— Він ні до кого так не підходив після смерті матері.

Я обережно погладила Атланта по морді.

— Схоже, проблема була не тільки в горі.

Кассіан перевів погляд на кристал у моїй кишені.

— Ви зараз усе мені поясните.

Я важко видихнула.

— Так і знала.

— Усе.

— Добре.

— І більше жодних нічних магічних експериментів наодинці.

Я підняла на нього очі.

— А якщо дуже треба?

— Особливо якщо дуже треба.

За спиною один із лицарів тихо кашлянув. Кассіан навіть не повернувся.

— А ви двоє завтра поговорите з Еданом.

Обидва одночасно зблідли. Я співчутливо скривилася.

«От тепер нам точно усім кінець».

***

Уже в спальні Кассіан невдоволено бурмотів собі під ніс, оглядаючи мою шию. А коли я зняла халат, він помітив ще й синець від зубів Ареса, по краях якого проступила кров. Його брови одразу зійшлися, а я відвела погляд убік, подумки проклинаючи паскудного коня.

— Ліліт, — видихнув він, обережно взявши мене за руку. — Як ви за одну годину примудрилися отримати два поранення?

Великим пальцем він провів біля синця, не торкаючись найболючішого місця. Служниця тим часом принесла воду, спирт, чисту тканину й мазь. Кассіан відправив сонну жінку назад до ліжка, а сам змочив вату спиртом і торкнувся порізу на моїй шиї.

Я засичала. Він одразу нахилився й подув на шкіру. Я завмерла.

Його обличчя опинилося зовсім близько до моєї шиї, тепле дихання лоскотнуло шкіру, і щоки миттєво почали горіти. Я вперто зробила вигляд, що нічого незвичайного не відбувається. Тим більше зараз у мене була значно серйозніша проблема — я мала якомога довше відтягувати пояснення, навіщо взагалі потайки пішла до стайні посеред ночі.

— Уже не пече? — буркнув Кассіан.

— Ні.

Він ще кілька разів обережно провів ватою по порізу, виглядаючи так, ніби особисто ненавидів кожну секунду цієї процедури, але щоразу, коли я морщилася, знову дмухав на шкіру. Потім відклав вату, набрав на палець трохи мазі й легко провів нею по шиї. Почекав, доки вона трохи вбереться, і лише тоді наклав акуратну пов’язку, після чого перейшов до руки.

— А тепер, будь ласка, розкажіть, що ви забули в стайні серед ночі? — пробурмотів він, продовжуючи обробляти укус.

Я скривилася й поглянула на розтріпаного Кассіана, який сидів переді мною в нічному одязі, обережно лікував наслідки знайомства з власним конем і дмухав на шкіру щоразу, коли спирт починав щипати.

— Мені стало його шкода.

— Це не пояснення.

Я тихо прогарчала щось собі під ніс і скосила погляд на книгу.

— Ну… вдень я відчула, що з кристалом у сідлі, яке висіло біля Атланта, щось не так. Ніби мана в ньому… неправильна. І вирішила спробувати допомогти.

Кассіан підняв на мене очі.

— Як саме?

Я стиснула губи й перевела погляд на потрісканий кристал, який лежав поруч із книгою.

— Збалансувала ману. Перенесла надлишок у кристал, який забрала зі світильника, — пробурмотіла я.