4.4

Увечері, після неспішної прогулянки на Зефірці, танців і чергового тренування слуху Кассіана, я лежала поруч із ним трохи ближче, ніж раніше. За його словами, так йому було легше спати, а я вже не бачила сенсу сперечатися. Та заснути цього разу не виходило — думки вперто поверталися до Атланта. Щось у ньому зачепило свідомість і не хотіло відпускати, скільки б я не переконувала себе, що це не моя справа.

— Про що думаєте? — сонно пробурмотів Кассіан буквально біля мого вуха.

Я скосила очі й тільки тепер усвідомила, що він лежить практично в мене під боком. Фиркнула, але відсуватися не стала.

— Про Атланта. Сумно за нього…

Кассіан відкрив очі, теж оцінив відстань між нами, але навіть не подумав посунутися.

— Він став таким після смерті матері. Я зробив усе, що міг, але… схоже, її смерть сильно його травмувала.

— А яким він був раніше? — я повернулася на бік.

Кассіан на мить замислився й теж перевернувся до мене, підперши голову рукою.

— Дуже жвавим. Веселим, мабуть, — спокійно промовив він. — Мама поруч із ним сама ставала іншою. Наче живішою. Навіть тоді, коли хвороба вже поступово забирала в неї сили.

«Ох…»

— Співчуваю, — тихо сказала я.

Кассіан похитав головою.

— Дякую. Але вона хворіла багато років, і всі ми… поступово готувалися до цього. А тварині не поясниш, що людина не повернеться. Мабуть, він досі чекає, що вона зайде до стайні й погладить його.

— Тварини інколи розуміють смерть краще, ніж нам здається, — тихіше промовила я. — Вони чутливіші за нас.

Я зробила коротку паузу й обережно торкнулася пальцями грудей Кассіана там, де під шкірою рівно билося серце.

— Він горює. У них воно теж є. Не таке складне, як у нас, без усіх цих думок про минуле й майбутнє, але… є. І якщо він справді був так прив’язаний до вашої матері, то для нього вона просто одного дня зникла.

Кассіан опустив погляд на мої пальці, а потім знову подивився мені в очі.

— Ви дуже переживаєте за коня, якого побачили один раз.

— Я взагалі останнім часом надто багато за всіх переживаю, — пробурмотіла я. — Спочатку ви, тепер кінь. Скоро почну хвилюватися, чи достатньо щасливі дерева в саду.

Кутик його губ сіпнувся.

— Думаю, дерева впораються.

— От і добре. Хоч хтось у цьому домі не потребує моєї участі.

Я вже хотіла закрити очі, але згадала те дивне відчуття біля стійла й знову насупилася.

— До речі… біля Атланта було щось дивне.

Кассіан одразу став уважнішим.

— Що саме?

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Просто відчуття. Наче повітря навколо нього якесь неправильне. Важке. Я подумала, що вигадую, але поруч із його сідлом був магічний кристал.

— Кристал матері, — тихо пояснив Кассіан. — Він був у її сідлі ще за життя.

Я повільно кліпнула.

— І його так і залишили там?

— Атлант дуже нервував, коли після похорону прибрали її речі. Тому частину повернули. Після цього він хоча б перестав трощити стійло.

Я задумливо насупилася.

«Кристал Вікторії. Атлант. Дивне відчуття мани…»

Щось у цій картині мені не подобалося.

— Завтра хочу ще раз на нього подивитися, — тихо сказала я.

Кассіан звів брову.

— На коня чи на кристал?

Я трохи подумала.

— На обох.

— Ви ж казали, що магія — не ваше.

— І досі кажу.

Я зручніше вляглася на подушку.

— Але тепер мені цікаво.

Кассіан тихо хмикнув.

— Це небезпечні слова від вас.

— Зате чесні.

Він нічого більше не сказав, лише ліг зручніше поруч. А я ще довго дивилася в темряву, думаючи про Атланта й дивне відчуття, яке вперше змусило мене засумніватися, що моя магія рівноваги настільки безглузда, як я звикла вважати.

***

Заснути я так і не змогла. Кассіан міцно спав поруч, його груди повільно здіймалися в рівному ритмі глибокого сну, а я раз у раз скоса дивилася на книгу про магію рівноваги, яку залишила біля узголів’я. Щось у ситуації з Атлантом так міцно зачепилося за свідомість, що ігнорувати це вже не виходило.

Обережно піднявшись, я кілька секунд завмерла, прислухаючись. Кассіан не ворухнувся.

«Сподіваюся, слух у нього ще не настільки розвинувся, щоб чути, як я крадуся крізь кімнату уві сні».

Я взяла книгу й притиснула її до грудей.

«Моя нетерплячість мене колись погубить».

У коридорі лицарям пояснила, що не можу заснути й хочу трохи почитати в саду, щоб нагнати сон. На щастя, це прозвучало достатньо правдоподібно, і ніхто не став уточнювати, навіщо герцогині серед ночі блукати з книгою.

Спочатку я справді пішла до саду. А вже звідти, обійшовши освітлену частину доріжок, пробралася крізь кущі в бік стаєнь, тихо дякуючи собі за темний халат. З боку я, напевно, виглядала як дуже погана злодійка, яка навіть не знає, що робитиме, якщо її спіймають.

Питання про пояснення для варти біля стайні відпало саме собою. Обоє лицарів спали. Два дорослі чоловіки сиділи, спершися об дерев’яну стіну, схилившись один на одного, і так голосно хропіли, що я кілька секунд просто дивилася на них.

«Вау. Оце охорона. Коні вартістю з невеликий маєток у надійних руках».

Скаржитися я, втім, навіть не думала. Під акомпанемент хропіння обережно прочинила двері стайні й прослизнула всередину. Ледь встигла тихо прикрити їх за собою, як щось боляче вчепилося в передпліччя.

— М-м-м! — пропищала я крізь долоню, яку миттєво притиснула до рота.

Арес. Звісно. Кінь Кассіана не зробив винятку навіть для його дружини. На очах виступили сльози, а руку пронизало тупим болем.

«Ах ти ж зараза така!»

Я швидко відступила на кілька кроків, тримаючись за передпліччя. Арес задоволено фиркнув і відвернувся так, ніби щойно виконав важливий обов’язок.

— Я тебе запам’ятала, — прошипіла я.