Розділ 4

Спостерігаючи за тренуванням Кассіана, я все чіткіше помічала, що його сила поволі зростає. Лицарі змінювалися вже втретє: один відходив, виснажений його ударами, інший ледве встигав реагувати на швидкість, а сам Кассіан навіть не збився з дихання. Здавалося, він знав, звідки прилетить удар, ще до того, як суперник нормально замахувався.

Перемога за перемогою.

Спочатку я перевіряла документи, які взяла із собою на свіже повітря, бо в моєму кабінеті на моє прохання влаштували прибирання й перестановку кількох речей. Але досить швидко папери опинилися забутими на лаві, а я просто дивилася на чоловіка.

Кассіан давно знав, що я тут. Схоже, тепер він упізнавав мене за запахом ще легше, ніж раніше. Якщо до цього йому треба було зосередитися, вдихнути глибше чи спеціально принюхатися, то сьогодні він повернув голову в мій бік ще тоді, коли я навіть не дійшла до тренувального поля.

«Все ж зміни є. Просто поки що вони виглядають так, ніби він став сильнішою версією самого себе».

— Кассіане, — покликала я, підійшовши до огорожі.

Він одразу озирнувся. Лицар, який щойно спарингувався з ним, відкинув тренувальний меч убік і відійшов до питного фонтану. Судячи з того, як жадібно він пив воду, ще трохи — і герцог залишився б без партнерів для тренувань.

— Мабуть… досить, — промовила я, коли Кассіан підійшов ближче. — Ваша сила росте, а в них — ні.

Він поглянув через плече на лицарів, що вже посідали в затінку й важко відновлювали дихання. Двоє розляглися просто на траві, ще один зігнувся, сперши руки на коліна. Кассіан насупився.

— Я навіть не втомився, — тихо промовив він. — Відчуття таке, ніби лише нормально розігрівся.

Я лише кивнула й простягнула йому рушник.

— Оце й проблема.

Він вдячно прийняв його, витер обличчя й провів тканиною по шиї.

— Ви помічаєте зміни ще в чомусь? — обережно запитала я. — Реакція в бою стала швидшою. Можливо, слух? Або щось інше, чого раніше не було?

Кассіан задумався й переступив через огорожу, опинившись поруч зі мною.

— Воно все змінюється настільки поступово, що я сприймаю це як звичайний приріст сили. Тому складно зрозуміти, де закінчуються тренування й починається… оце.

Він невизначено махнув рукою.

— Не було нічого такого різкого, як із зціленням чи нюхом, який одного дня вирішив стати собачим.

— Ви й так вовк. А вовки — просто великі собаки.

Кассіан повільно звів брову й подивився на мене з образою.

— Не ображайте вовків.

— Ауф, — хихикнула я.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене.

— Що це було?

Я кліпнула.

— Вовк.

— Це був дуже хворий вовк.

— Зате старався.

Кассіан фиркнув і сів на край лави поруч із моїми документами.

— До речі, — продовжила я вже спокійніше, — у бою ви сьогодні кілька разів рухалися раніше, ніж лицарі нормально починали атаку.

Він повернув до мене голову.

— Помітили?

— Важко не помітити, коли третій чоловік за пів години дивиться на вас так, ніби ви шахраюєте.

Кассіан коротко усміхнувся, але потім задумався серйозніше.

— Я не читаю їхні думки, якщо ви про це.

— Я й не думала.

— Просто… бачу рух раніше. Плече напружилося, вага пішла на іншу ногу, пальці змінили хват. Раніше я теж таке помічав, але зараз воно впадає в очі саме.

Я нахилила голову.

— Тобто не передбачення. Просто реакція й сприйняття стали швидшими.

— Схоже на те.

«Ще один пункт».

Я машинально потягнулася до аркуша, який лежав серед документів, і зробила коротку позначку. Кассіан скосив очі.

— Ви вже ведете на мене звіт?

— Хтось же має.

— Храму не вистачає?

— Я їм не довіряю ваш нюх описувати.

— А собі довіряєте?

Я поглянула на нього.

— Ні. Але я хоча б пишу правду.

Кассіан засміявся й забрав у мене аркуш.

— Покажіть.

— Не дам.

— Це про мене.

— Це моя інтелектуальна власність.

Він потягнувся ближче, намагаючись зазирнути через моє плече, а я одразу притиснула лист до грудей.

— Кассіане!  Це особисті записи.

— Про моє тіло.

Я на секунду зависла. Він теж. А потім ми одночасно почервоніли.

— Ви зрозуміли, що я мала на увазі, — пробурмотіла я.

— Зрозумів.

— Тоді не посміхайтеся так.

— Я нічого не роблю.

— Брешете.

Кассіан все ж відсунувся, але усмішка з його обличчя нікуди не зникла. А я, ховаючи власну, повернулася до аркуша й дописала ще один рядок:

«Реакція. Значно швидша. І все ще жахливий характер».

Показувати запис я точно не збиралася.

***

Уночі я дуже швидко зрозуміла, що те, як повільно розвивалися вже відомі зміни, зовсім не означало, що нові здібності з’являтимуться так само поступово. Мене розбудив болісний стогін Кассіана. Спочатку крізь сон я навіть не збагнула, що відбувається. Потім серце різко пришвидшилося, і я повернулася до нього. Кассіан сидів, зігнувшись, і з усієї сили притискав долоні до вух.

— Кассіане? — тихо покликала я.

Він був блідий. Волосся прилипло до вологого чола, дихав важко, крізь стиснуті зуби, ніби намагався витримати біль. І тоді мене осяяло.

«Звуки. Слух. У нього посилився слух».

— Кассіане, — повторила я вже занепокоєніше.

Він не відреагував. Я почала підніматися, і від самого шурхоту ковдри Кассіан скривився ще сильніше.

«Боже мій. Він навіть тканину чує».

Паніка накрила миттєво. Лікар? Це означало слуг, кроки, двері, голоси й ще більше шуму. Священники? Поки до них дістануться… Я обережно поклала руки поверх його долонь, намагаючись хоча б побачити обличчя й не рухатися зайвий раз. Кассіан раптом завмер. За секунду його пальці послабилися. Він перехопив мої руки й сам притиснув мої долоні до своїх вух, важко видихнувши.

— Кассіане? — прошепотіла я настільки тихо, наскільки могла.

Він поступово заспокоювався, продовжуючи тримати мої руки. І тільки тепер я відчула, що його тіло дрібно тремтить.