3.6

— А що саме в Ашері… симпатичне?

Я повільно повернула голову до Кассіана. Він дивився на мене дуже серйозно, але червоні вуха повністю псували спробу виглядати байдужим.

«Його так кумедно дражнити, я не можу».

— Хм-м… Він високий, — я вдала, що справді замислилася.

Кассіан ледь помітно випростався.

— Сильний.

Герцог розправив плечі, і я з останніх сил стримала сміх.

— І, мабуть, просто в моєму смаку.

Він завмер, кілька секунд дивився кудись перед собою, а потім несподівано запитав:

— А я?

Тепер уже завмерла я. Схоже, лише почувши власне питання, Кассіан зрозумів, що саме сказав. Він одразу відкинувся на спинку лави, схрестив руки на грудях, а рум’янець із вух перебрався на щоки.

— Мені, звісно, байдуже, — поспішно додав він. — Просто цікаво, який саме у вас смак.

Я прикрила пальцями рот, приховуючи вже не глузливу, а м’якшу усмішку.

— Якщо вам стане легше, Ашер симпатичний… — витримала коротку паузу. — А ви красивий.

Кассіан кліпнув. Цього разу я навіть не жартувала. Він справді був красивим, і заперечувати очевидне лише заради того, щоб продовжити його дражнити, було б дивно.

— Це різні речі? — нарешті запитав він.

— Для мене так. Симпатичними можуть бути багато людей. Побачила, подумала: «О, гарний чоловік», — і пішла далі. А красивий… це коли хочеться роздивлятися довше.

Кассіан знову повернув до мене голову.

«Ой».

Тільки тепер я зрозуміла, як це прозвучало.

— Ну, у вас обличчя цікаве, — швидко додала я. — І ніс гарний.

— Ніс?

— Так. А що?

Він опустив голову й засміявся.

— Нічого. Просто після шафи я мав очікувати саме такого компліменту.

— От бачите. Ви красивий, можете пересунути шафу й маєте гарний ніс. Повний комплект.

— Тепер мені справді стало легше.

— А казали, що вам байдуже.

Кассіан одразу насупився.

— Не починайте.

Від подальших знущань його врятував слуга, який з’явився в кінці коридору лабіринту й повідомив про зустріч із графом Ашберном. До маєтку ми повернулися разом, але Едан викрав Кассіана одразу, потягнувши в робоче крило, а я з полегшенням рушила до своїх покоїв, уже передчуваючи книгу про магію Рівноваги й хоча б годину тиші.

Біля дверей мене чекав Пірс. Худорлявий дворецький у бездоганному чорному костюмі, з пенсне на переніссі та акуратними вусами, коротко вклонився.

— Ваша світлосте, оскільки ви вже достатньо освоїлися в маєтку, настав час ввести вас у курс справ та обов’язків герцогині.

«О ні. Цей день настав».

Я сумно поглянула на книгу в руках, віднесла її до покоїв і приречено рушила за ним. Мій особистий кабінет виявився зовсім недалеко: світла кімната з великими вікнами, широким столом, книжковими шафами й невеликим диваном біля каміна. На столі лежали кілька акуратних стопок документів.

— Скільки там?

— На сьогодні небагато.

Я недовірливо подивилася на папери.

— У нас дуже різне розуміння слова «небагато».

З’ясувалося, що на мене чекали штат, постачання, благодійні витрати, запрошення, підготовка прийомів і домашні прохання. Пірс із Еданом вели більшу частину справ, однак остаточне рішення в питаннях домашнього устрою належало герцогині.

«Чудово. Я ще не зрозуміла власну магію, зате тепер можу вирішувати, скільки серветок купити на зиму».

А потім Пірс поклав переді мною списки витрат, бюджет маєтку й зарплати персоналу, і я мимоволі випросталася.

«Що ж… Робота бухгалтера мене навіть тут не відпустила. Насмішка долі».

Першу годину довелося звикати до місцевих позначень і способів обчислення, кілька разів перепитувати, що входить у певні категорії, і робити для себе короткі примітки. Ще за годину незрозумілі стоси паперів почали складатися в логічну систему, а робота — приносити дивне задоволення.

Пірс спершу пояснював усе терпляче й трохи поблажливо, але після того, як я знайшла суперечність між двома звітами, а потім звернула увагу на підозріло завищені ціни кількох постачальників, його тон змінився.

— Тут повинні бути підтверджувальні рахунки, — сказала я, звіряючи дві сторінки. — Якщо ціна зросла настільки сильно, вони мали пояснити причину. Особливо якщо обсяги поставок ті самі.

Пірс нахилився ближче, переглянув цифри й поправив пенсне.

— Я запрошу звіти.

Після цього він більше не говорив зі мною так, ніби пояснював дитині, де верх аркуша.

Година за годиною, чашка міцного чаю за чашкою — і в якийсь момент я остаточно втратила відчуття часу. Частину паперів складала праворуч, частину ліворуч, біля підозрілих витрат залишала позначки, а те, що треба було перевірити, відкладала окремо.

Кассіан увійшов уже глибоко вночі. Я підняла очі від документів і лише тоді помітила за його спиною чорне вікно. Сам герцог стояв у дверях у халаті й нічних штанах, похмуро оглядаючи дві великі стопки паперів. Пірс тим часом дрімав у кріслі біля каміна.

— Ви не думаєте, що трохи перестаралися? — Кассіан кивнув на дворецького. — Ви навіть Пірса зламали.

Я зняла позичене пенсне й потерла перенісся.

— Захопилася трохи.

— Трохи, — повторив він із сумнівом. — У вас поганий зір?

— Ні. Просто в якийсь момент усе почало розмиватися. Це пенсне трохи збільшує текст.

Кассіан підійшов ближче й сперся долонею об край столу.

— Можливо, якщо літери вже почали розмиватися, це знак, що потрібно припинити читати?

— Або знак, що потрібно взяти збільшувальне пенсне.

Він мовчки забрав у мене аркуш.

— Завтра.

— Там залишилося небагато.

Кассіан поглянув на дві стопки.

— Ви дуже швидко перейняли визначення Пірса.

Я не втрималася й усміхнулася.

— Добре. Ще п’ять хвилин.

— Ні.

— Три.

— Спати.

Посперечавшись ще хвилину, я все ж здалася. У коридорі Кассіан поцікавився, чи я взагалі пам’ятаю, що сьогодні встала до світанку, їздила до храму, потім у бібліотеку, гуляла по палацу, а тепер сиділа над паперами до півночі. Якщо перерахувати все підряд, звучало справді погано.