3.4

Кассіан важко видихнув й нарешті зосередив погляд все ще тримаючи мене ближче до себе, ніби я от-от провалюсь знову кудись у невідоме.

— Знову.

— Це ви винні.

Його брови зійшлися.

— Я?

— Ви залізли на мою половину.

Він кліпнув і нарешті озирнувся. Погляд ковзнув по ліжку, по його подушці, яка справді опинилася значно ближче до мене, ніж мала б, а потім повернувся до мого обличчя.

— Не може бути.

Я повільно усміхнулася.

— Може.

— Ви могли мене посунути уві сні.

— Наклеп. Сьогодні я лежу на своїй половині, а докази проти вас, ваша світлосте.

Кассіан насуплено дивився на мене ще кілька секунд, і тільки тоді я помітила, що його рука досі лежить у мене на талії. Погляд сам опустився вниз. Він простежив за ним і різко прибрав руку.

— Перепрошую.

— Нічого, — я теж трохи відсунулася й поправила сорочку. — Зате тепер офіційно доведено, що не тільки я захоплюю чужу територію.

Кассіан потер обличчя долонею.

— Я ще навіть нормально не прокинувся, а ви вже знущаєтеся.

— Треба було спати у власній державі.

Він тихо фиркнув.

— Збирайтеся. Інакше запізнимося.

Я задоволено відкинула ковдру.

«Все. Тепер він мені за ліжко ще довго нічого не скаже».

***

Коли ми прибули до храму, Кассіан одразу рушив слідом за служителем, а я за вже сформованою традицією пішла до саду. Минулого разу сонливість була настільки сильною, що я особливо нікуди не ходила, але сьогодні хотілося пройтися далі. Повторна перевірка могла затягнутися значно довше, ніж мені хотілося, а сидіти весь цей час на одному місці було нудно.

Я рушила вузькими доріжками між клумбами, розглядаючи квіти. Більшість із них були білими, кремовими або мали настільки слабкий відтінок, що колір можна було помітити лише зблизька. Через це сад здавався шматочком зими, яка чомусь затрималася посеред весни.

Навколо було тихо. Десь над квітами гули бджоли, повітря пахло медом, травами й пелюстками, змушуючи час від часу вдихати глибше. Я саме зупинилася біля невеликого фонтану зі статуєю жінки в молитовній позі, коли почула кроки збоку.

Повернувши голову, я очікувала побачити Кассіана або якогось молодшого служителя, але садом прогулювався незнайомий чоловік. На вигляд йому було років сорок п’ять. Високий, статний, одягнений у білий костюм із золотою вишивкою та храмовою емблемою на грудях. Він був шатеном із глибоко посадженими сірими очима й акуратною короткою бородою, яку, як і волосся біля скронь, уже торкнулася сивина.

Побачивши мене, чоловік трохи сповільнив крок, а потім ввічливо схилив голову й підійшов ближче.

— Ваша світлосте, — промовив він рівним, спокійним голосом. — Вітаю у храмі. Дозвольте представитися: Северин, архієпископ.

«Хтось важливий, значить».

Я повернулася до нього всім корпусом і привітно усміхнулася.

— Вітаю, Северине. Я випадково не зайшла в закриту частину саду? Не думала, що просто під час прогулянки зустріну архієпископа.

Він тихо засміявся й похитав головою.

— Ні, що ви. Я сам час від часу гуляю тут, коли потрібно впорядкувати думки. Ви сьогодні разом із герцогом?

Я кивнула. Северин став поруч, поглянув на воду у фонтані й задумливо промовив:

— Його сила розвивається. Хоча повільніше, ніж ми спочатку очікували.

Я повернула до нього голову.

— Але нам казали, що вона може роками не змінюватися.

— Так і є. Але це більше стосується святої сили звичайних служителів.

Він простягнув руку долонею вгору, і просто над шкірою спалахнуло м’яке золоте світло. Тонкі нитки обвили пальці й долоню, неначе живі, і я кілька секунд просто дивилася на них, зачарована тим, наскільки красиво це виглядало.

— Дозволите? — Северин кивнув на мою руку.

Я без вагань вклала долоню в його. Тепло розійшлося від пальців угору по руці, а потім по всьому тілу. Втома від раннього підйому відступила, сонливість зникла, навіть голова стала яснішою.

— Вау… — видихнула я, забираючи руку.

Северин усміхнувся й знову завів руки за спину.

— Це священна сила служителів богині. Вона віддає нам лише краплину власної сили. Обраний нею — зовсім інше.

Поглянувши на нього уважніше я промовила:

— В якому сенсі?

— Вознесені могли використовувати вже не краплину, — спокійно відповів він. — Вони отримували доступ до її сили значно глибше.

— Її сили? — перепитала я.

Северин тихо хмикнув.

— Там багато термінології, ваша світлосте. Я просто вирішив підтримати бесіду.

Я зрозуміла натяк одразу. Більше пояснювати він не збирався, а тиснути з питаннями було б грубо. До того ж це цілком могла бути інформація, яку церква не розповідала людям за першої ж зустрічі. Тому я лише кивнула й повернула погляд до фонтану.

— Тоді дякую хоча б за це. І за… — я поворушила плечима, перевіряючи відчуття в тілі, — оце. Тепер я хоча б не засну серед квітів, поки чекаю чоловіка.

Северин усміхнувся.

— Герцог Астерос, схоже, не був би радий знайти вас у клумбі.

Я фиркнула.

— Минулого разу він урятував її власним плечем.

Архієпископ тихо засміявся, але він на мить затримав на мені погляд.

— Ви досить близькі як для шлюбу, якому ще немає й місяця.

Я ледь помітно напружилася, хоча усмішку не прибрала.

— Ми просто добре ладнаємо.

— Це добре, — спокійно відповів Северин. — Дуже добре.

Я злегка кивнула й повернула погляд до фонтану. Словосполучення «її сила» не виходило з голови. У новелі все подавалося значно простіше. Були священники, які мали слабшу святу силу й використовували її для благословень, зцілення та невеликого очищення, а були Святі, наділені значно більшою могутністю. Вони могли очищувати цілі міста, знищувати породжень Безодні, а у фіналі Кассіан узагалі закрив розлом, який зараз стримували бар’єрні маги.