3.2

Додому я повернулася задумливою. Чим більше дізнавалася про Ліліт та її минуле, тим краще починала розуміти, звідки взялися її стриманість, обережність і звичка постійно контролювати власні слова. З Натаніелем усе було складніше. Я досі не могла зрозуміти, чи він просто переживав втрату дружини так, як умів, чи за його постійним контролем ховалося щось більше.

Та й чи варто було копати настільки глибоко?

Ми з ним мали бачитися хіба що на святах та офіційних заходах. А після розлучення, наскільки я пам’ятала сюжет, Ліліт узагалі не повернулася до батьківського дому. Отже, особливо тісних стосунків із Натаніелем мені будувати не доведеться.

Кассіана я знайшла на тренувальному майданчику, куди мене відвела служниця. Спочатку хотіла лише привітатися й сказати, що повернулася, але тренування було в самому розпалі. Він спарингувався з одним із лицарів дому, тому я вирішила не заважати, присіла в затінку й почала спостерігати, як двоє дорослих чоловіків махають дерев’яними мечами, важко дихають і час від часу гарчать один на одного.

Хоча герцогу варто було віддати належне.

Крізь тонку тренувальну сорочку добре проступав рельєф плечей, спини й рук. Було одразу видно, що меч він тримає не лише заради красивих портретів і регулярно тренується з нормальною вагою.

«Наче справжні металеві мечі важчелезні. Там, мабуть, руки можна окремо страхувати».

Я саме спостерігала, як Кассіан відбив черговий удар, коли він раптом різко повернув голову вбік і насупився.

— Ліліт? — промовив він, хоча ще навіть не дивився в мій бік.

Я здивовано кліпнула. Його суперник, схоже, вирішив, що це прекрасна можливість нарешті перемогти, й одразу атакував. Та Кассіан в останню мить заблокував удар, провернув дерев’яний меч супротивника й одним рухом вибив його з руки. Зброя впала на землю за кілька кроків.

Лицар сперся долонями на коліна, важко переводячи подих.

— Ваша світлосте, ви сьогодні невтомний, — пробурмотів він ледь вирівнюючи дихання.

Кассіан на нього навіть не глянув. Натомість трохи підняв підборіддя й… Понюхав повітря.

«Він мене зараз… винюхує?»

За мить Кассіан нарешті знайшов мене поглядом. Усміхнувся й рушив до лави, минаючи огорожу та інших лицарів, які продовжували тренуватися неподалік.

— Ліліт, — промовив він, підходячи ближче. — Щось сталося?

Я дивилася на нього з неприхованою підозрою.

— Ви… мене унюхали?

Усмішка на його обличчі трохи згасла.

— Просто відчув знайомий запах, — буркнув він. — Такі вже особливості тепер маю.

— Ви пам’ятаєте, як я пахну?

Кассіан поглянув на мене так, ніби вже шкодував, що взагалі підійшов. Я невинно продовжила:

— Хоча головне навіть не це. Там ще з десяток лицарів.

Повільно перевела погляд на тренувальний майданчик, де кілька спітнілих чоловіків саме мінялися парами.

— А ви відчули мене крізь десять спітнілих чоловіків. Похвально.

Кассіан заплющив очі й важко видихнув.

— Ви можете хоч раз сформулювати щось нормально?

— Я цілком серйозно оцінюю ваш прогрес.

— Ви смієтеся.

— Це не заважає мені бути серйозною.

Він витер рушником шию й сів поруч, залишивши між нами невелику відстань.

— Ваші парфуми легше відрізнити. Вони солодші за все, що є на майданчику.

Я механічно принюхалася до власного зап’ястя.

— Я сьогодні взагалі не користувалася парфумами.

Ми кілька секунд просто дивились один на одного не кліпаючи.

— Хм-м.

Він нахилився до мене й тепер уже значно уважніше вдихнув повітря.

— Тоді… не парфуми.

Я повільно усміхнулася.

— Отже, ви все-таки запам’ятали, як пахне ваша дружина.

На вухах Кассіана з’явився знайомий червонуватий відтінок.

— Запишемо це як загострення нюху.

— Звичайно. Виключно науковий інтерес.

— Ліліт.

Я тихо засміялася.

— Добре-добре. Не чіпаю.

Кассіан похитав головою, але теж усміхнувся, а я подумки додала ще один пункт до його дивного списку змін. Схоже, нюх справді ставав дедалі чутливішим.

— Я помітив, що став набагато повільніше втомлюватися, — промовив Кассіан, дивлячись на тренувальний майданчик.

Лицар, із яким він щойно спарингувався, тим часом жадібно припав до фляги й пив так, ніби останню годину провів не на тренуванні, а в пустелі. Я задумливо кивнула.

— Отже, витривалість. Нюх, реакція, зцілення, тепер ще витривалість. Достатньо змін як за два тижні.

Кассіан погодився й зробив кілька ковтків води.

— Але я все одно втомлююся і, як уже було доведено на практиці… — він глянув на мене з усмішкою, — подушки не ловлю. Тепер наша спальня без вази.

Я знизала плечима.

— Усе одно без діла стояла.

— Вона була декоративною.

— От бачите. Абсолютно непрактична річ.

Кассіан тихо засміявся.

— Боюся навіть називати вам її ціну.

Я одразу підняла долоню.

— І не треба. Я ваша дружина, а ви просто погано ловили.

Він повільно повернув до мене голову.

— Це я погано ловив?

— Звісно. Якби зловили подушку, ваза була б ціла.

— Ви кинули її, не попередивши.

— У цьому й полягав експеримент.

— Ваші експерименти руйнівні для майна.

— Зате інформативні.

Кассіан похитав головою й знову відпив води.

— Наступного разу, коли вирішите щось у мене кинути, попередьте хоча б слуг, щоб вони прибрали все крихке.

— Наступного разу візьму щось менш небезпечне.

— Наприклад?

Я дійсно задумалася.

— Хліб.

Він розсміявся.

— Не кидайте в мене їжею.

— Тоді самі придумайте безпечний спосіб перевірки.

Кассіан оперся ліктями на коліна й кілька секунд дивився на лицарів.

— Можна попросити когось із них перевірити реакцію під час тренування. Нормально, а не вашим методом «подушка проти вази».

— Нудно, але розумно.

— Дякую.

Я усміхнулася й зручніше вмостилася на лаві.

Поки всі зміни залишалися цілком фізичними. Кассіан швидше відновлювався, довше не втомлювався, краще відчував запахи й іноді реагував на небезпеку раніше, ніж встигав її усвідомити.