2.2

У мене запалали щоки. Кассіан теж більше не сміявся. Його погляд ковзнув до моїх губ і повернувся до очей. Я відкотилася на свій край ліжка й натягнула ковдру до підборіддя.

— Добре. Ваша половина перемогла.

Він кашлянув і випростався.

— Нарешті здоровий глузд.

— Тимчасове перемир’я. Не радійте.

Я підняла книжку, але наступні рядки довелося перечитати тричі. Кассіан лежав на краю й розглядав стелю. Після кількох хвилин мовчання я відклала читання та виклала посередині ліжка ряд подушок.

— Це що?

— Державний кордон. Щоб ви не бурмотіли, що займаю все ліжко.

Він недовірливо оглянув споруду.

— Подивимося.

— Не перелазитиму ж я уві сні через кордон. Маю принципи.

— Хочу в це вірити.

— Вірте мовчки.

Кассіан хмикнув, погасив свою лампу й повернувся спиною до подушок.

На ранок виявилося, що я справді не перелізла через кордон. Технічно. Подушки валялися навколо ліжка, а обидві мої ноги лежали на Кассіані, притиснувши його до краю. Прокинувшись, я зустріла його терплячий погляд.

— Добрий ранок, Ліліт. Не тісно?

Я подивилася на свої ноги й знову на нього.

— Це провокація.

— Звісно.

— Ви могли самі посунути подушки, щоб виставити мене загарбницею.

— Ви лежите поперек ліжка.

— Нічого не доводить.

Я прибрала ноги й сіла, підтягнувши ковдру до пояса. Сорочка перекрутилася, волосся лізло в очі, а вчорашня впевненість валялася на підлозі разом із подушками.

— Казали, що маєте принципи, — нагадав Кассіан.

— Маю.

— Вони теж спали?

Я кинула в нього найближчу подушку. Він прикрився рукою й засміявся.

— Сьогодні кордон буде вищим.

— Побудуйте стіну.

— Побудую.

Я почала збирати подушки, поки він лежав і спостерігав за мною з усмішкою.

«Сьогодні точно не зрушу зі своєї половини. Навіть якщо доведеться прив’язатися до узголів’я».

У цей план я вже й сама не дуже вірила.

***

Академія носила ім’я великого мага Корнеліуса, який змінив систему навчання та підхід до магії. Кам’яні корпуси, арки й вежі нагадували старовинний університет із мого світу, але роздивлятися хотілося зовсім інше. Мітла сама підмітала коридор, вода у фонтанах здіймалася кольоровими стрічками, за студентами пливли книжки й сумки. Учні носили фіолетову форму з емблемою академії.

На першому ж розгалуженні я зупинила хлопця, який проходив повз.

— Перепрошую, де знайти Даріана Морвента?

Він загальмував так різко, що мало не перечепився.

— Ваша світлосте… — уклонився він. — Здається, на задньому подвір’ї.

— Проведете? Боюся заблукати.

Хлопець нервово кивнув.

«Я настільки грізно виглядаю? Чи справа в титулі?»

Поки він вів мене коридорами, я розглядала портрети випускників і вітрини з нагородами та артефактами. Біля дивних статуеток і кристалів стояли таблички з іменами студентів та описами їхніх досягнень. Прочитати все на ходу не вдавалося.

На подвір’ї провідник указав на самотню постать біля кам’яної огорожі й зник, перш ніж я встигла подякувати. Даріан сидів із книжкою осторонь від інших. Я впізнала його, хоча наживо він був дорослішим, ніж на портреті.

— Даріане?

Він озирнувся й підвівся з таким виглядом, наче побачив примару. Високий, підтягнутий, зі світлим волоссям, що падало на чоло, і гострими рисами.

— Ліліт? Що ти тут забула?

— До тебе приїхала. Не треба було? Хлопчина, який мене вів, ледь не помер дорогою. Я невчасно?

Даріан оглянув мене.

— Ти герцогиня. Приїхала без офіційного попередження.

«Кассіан не казав, що треба когось попереджати…»

— Вибач. Просто хотіла провідати.

— Справа не в цьому. Герцогині зазвичай не з’являються зненацька. Ректор, напевно, вже з’ясовує, чому йому не повідомили про візит.

— Шкода ректора.

Даріан затримав на мені погляд і хмикнув.

— Ти змінилася.

У животі стиснулося.

— Після весілля?

— Раніше ти б уже хвилин п’ять вибачалася за незручності.

Я змусила себе усміхнутися.

— Шлюб погано на мене впливає.

— Або навпаки.

Я видихнула.

«Списуємо на щасливе заміжжя. Дякую, Кассіане».

— То ти радий мене бачити чи повертатися додому?

Даріан підхопив книжку.

— Ходімо. Якщо вже підняла на ноги половину академії, покажу, де навчаюся.

— А я почала думати, що брат мене не любить.

— Не драматизуй.

— Пізно.

Він похитав головою й повів мене до корпусу. Я спостерігала за ним краєм ока. Схоже, з братом у Ліліт справді були непогані стосунки.

Зустрічні схиляли голови. Дехто з викладачів помітно напружувався, наче герцогиня могла наказати стратити їх за недостатньо білу сорочку. Даріан закочував очі й продовжував екскурсію.

Навчатися тут могли не лише аристократи. Простолюдинам потрібно було скласти магічний іспит, підтвердити достатній потенціал і здобути стипендію. Після випуску вони п’ять років працювали на імператорський палац. Аристократи здебільшого оплачували навчання, уникаючи таких зобов’язань.

— Мій факультет, — повідомив Даріан, коли ми звернули до крила в холодних блакитних тонах.

З аудиторій долинали голоси, спалахували заклинання. Магія поколювала шкіру, наче дрібні електричні іскри.

— Як успіхи?

— Як завжди.

«Це як? Нормальну відповідь тут можна отримати?»

— Самі двійки?

Даріан зупинився й обернувся з таким невдоволеним обличчям, що я захихотіла.

— Я відмінник, нагадаю.

— Жартую. Молодець.

Я поплескала його по плечу. Він подивився на мою руку, потім на мене.

— Раніше ти мене так не хвалила.

Я прибрала долоню.

«От дідько».

— Значить, дарма. Хтось має підживлювати самолюбство мого молодшого брата.