Частина 5. Завершення. 2. Погоня

5.2. Погоня

Мені усе боліло. Боліло тіло, наче тоді, коли почалося перетворення. Боліла душа від тієї лавини спогадів. Вона лежала прибита до землі і не могла поворушитися. Сльози душили її, але я не плакала. Я ж суперсолдат…

Я сама його покликала в свою голову. І він прийшов. В своєму образі зі своїм обличчям.

- Я можу перетворитися назад на нього, - сказав Владислав, - коли побачив моє зависання.

- Мені все одно, - відповіла я і, стараючись не дивитися на нього (хоч це практично неможливо, якщо це все відбувається в твоїй голові), просто виклала йому свій план.

Він уважно спостерігав за мною, поки я говорила. Чи запідозрив, що я все згадала? Думаю тоді ще ні. Влад задав кілька уточнюючих питань. Я відповіла на них.

Він погодився на всі мої умови. Розказав мені все, про що я просила і зник.

Я відкрила очі і подивилася на вождя.

Відтоді як я сіла в машину пройшло хвилин 5 і він злякано спостерігав за мною і, мабуть, не міг зрозуміти, чому я завела машину, але ми досі стоїмо на місці.

5 хвилин в реальності і ціле життя в моїй голові…

В мене було бажання вбити його. Вбити тут на місці втекти світ за очі, скрутитися десь калачиком і лежати доки мене не вб’ють. Але я була занадто сильна, щоб це зробити.

Ми рушили.

Я помітила якусь дивну усмішку на обличчі вождя і придивилася.

Бардачок…

Я відкрила його. Всередині лежав телефон. Я взяла його в руки – ішов дзвінок. Я відкрила вікно і викинула телефон на дорогу.

- Вони все одно нас вже засікли, - сказав вождь, - і саме зараз моя армія вже виїжджає мене шукати. І, хоч ти суперсолдат, тобі не вижити. Тобі вдалося мене викрити тільки тому, що ми були не готові. Але тепер все по-іншому. Тобі не вижити, - повторив він, - За кілька годин вони мене знайдуть.

- Кілька годин, - відповіла я, - це дуже великий проміжок часу. Я можу тебе вбити, катувати, зробити щось таке жорстоке, що ти і уявити собі не зможеш.

Він засміявся.

- Якби ти могла – вже зробила б це. У тебе наказ доставити мене живим. Але тепер ти приведеш мою армію прямо на свою таємну базу, чи куди ти там мене мала завезти. Ви програли війну, - гордо сказав вождь, - змиріться з цим.

Він не знав, але те, що його люди вже їдуть за ним - ще більше спрощувало мою задачу. Звісно зменшилась кількість часу на всю операцію. Тому я натисла на газ і подумала як можна все пришвидшити.

- Хто твоя улюблена актриса? – спитала я у вождя.

Він хвилю ніяково на мене дивився, не розуміючи таку різку зміну теми розмови.

- Ну або улюблений кіногерой? – уточнила я, - мені цікаво, хто був кумиром для таких великих лідерів, як ти.

Він відповів:

- Одрі Гепберн.

- Ов, - усміхнулася я, - завжди думала, що такі, як ти люблять лише сучасних «своїх актрис». Пам’ятаю твоє дифірамби у інтерв’ю сучасному патріотичному кіно. Чому ж Одрі?

- Тому що вона виглядала такою витонченою, граційною, слабкою... Серед сучасних жінок таких одиниці.

- Слабкою? - здивувалася я, - хіба її героїні були слабкими?

- Не в тому значенні. Біда сучасного кіно в тому, що всі його головні герої «супергерої». Вони літають, плюються паутиною, перемагають зло, б’ються, воюють за свої ідеали. Всі з усіма б’ються! А хочеться, щоб як у житті було. Щоб було кого рятувати. Щоб жінка була жінкою, а чоловік чоловіком! Без суперздібностей і суперзавдань. Просто люди.

- І тому ви війну почали, що від неї було кого рятувати? – не витримала я цього потоку, - зараз поруч з вами їде жінка – «супергерой». Вона кидається вогняними шарами і може знищити цілу армію чоловіків. Хіба це не так само, як у кіно?

- Так само, - погодився вождь, - І так само штучно, як у кіно. Вдаєш, що тобі подобається війна. Дозволила змінити своє тіло, щоб мати можливість швидше розправитися з ворогом. Але, признайся, ти  б краще сиділа вдома і няньчила своїх дітей разом з чоловіком. Бо ти жінка, а не робот.

Я засміялася.

- Так і є, - погодилася я, - от тільки дому в мене вже немає. Його розгромили твої солдати, твої бомби, коли входили в моє місто. Мого чоловіка теж знищила війна. Я її ненавиджу. Я ненавиджу тебе, твою країну і з радістю тебе убила б, а на твою країну скинула кілька ядерних бомб. Але це не поверне мого дому. І мого чоловіка не поверне. Я просто хочу зупинити війну.

Він іронічно усміхнувся.

- І як же ж ти збираєшся це зробити?

Вголос я промовчала, а про себе подумала.

«Я – ніяк. Війну зупиниш ти»

А тоді я відправила Владиславу повідомлення:

«Одрі Гепберн. Потрібно поспішати».