Частина 4. Повернення пам'яті. 2. Лабораторія

4.2. Лабораторія.

Одного дня, незадовго до того, як почалася облога мого міста, Оля подзвонила в мої двері. Коли я відкрила, вона, не питаючи, зайшла в квартиру і, задихаючись від сліз і відчаю, дала мені два однакових конверти – один на її ім’я, один на моє. Її конверт вже був розпакований, тож я вийняла спочатку її лист. Це було повідомлення про смерть Кості. Там писалося, що його було вбито в полоні, а тіло спалене на очах у свідків.

Я завела Олю на кухню і посадила на стільчик. Вона плакала. Я мовчала. Так ми сиділи кілька хвилин, поки я наважилася відкрити свій лист.

Лист був ідентичний до попереднього, тільки повідомляв про смерть мого чоловіка.

Я не пам’ятала точний текст, я не пам’ятала навіть імені свого чоловіка, але тоді я точно тримала в руках два однакових листа з різними іменами. І я точно пам’ятала, що мій чоловік не служив в армії. Хоча, можливо, я про це не знала.

Ми не були офіційно розлучені, але вже кілька років не жили разом. Одного дня він просто зібрав свої речі і зник з мого життя. Написав записку «Вибач, я мушу піти».

Але він був присутній у нашому з донькою житті. Регулярно мій банківський рахунок поповнювався з невідомих джерел. Часу від часу кур’єри приносили мені квіти, а доньці дрібні сувеніри. На дні народження ми з донькою отримували пакунки з подарунками. Без записок, без пояснень, але я відчувала, що то був він. Я не розуміла чому все так, але знала, що на те була своя причина.

Цих два листи мене насторожили. По мережі ходили чутки про загадкові смерті солдатів, тіл яких не знаходять. Про державні таємниці з цим пов’язані. Про листи з однаковим змістом, які проте стосувалися різних людей.

Коли я заспокоїла Олю, вклала спати свою доньку і близнюків, я порівняла текст свого листа, з тим, що викладався в мережі. Вони були однакові. Говорилося мінімум про 14 зниклих солдатів після поранень, рідним яким приходили ось такі листи.

14 солдат потрапили в полон, були вбиті і спалені, у різний час ще й на очах у свідків?

У того, хто писав ці листи, явно були проблеми з уявою і логікою.

Я півночі просиділа в мережі шукаючи сліди таємної змови. Я не плакала за своїм чоловіком, я просто не вірила у його смерть.

Там я випадково натрапили на організацію ЛпВЗ – «Людство проти всесвітньої змови».

ЛпВЗ розслідувало зникнення солдат вже кілька місяців. Звісно ж, їх було більше 14, і останки деяких знаходили через кілька місяців після листа. Але більшість все ж таки зникали без сліду.

Я зустрілася з представником ЛпВЗ в своєму місті.

- Вони мають таємну лабораторію, - говорив він мені, - де ставлять експерименти над нашими солдатами. Ми не знаємо, що це за експерименти, але я особисто бачив тіло після цих дослідів. Це жах. Чоловік наче згорів зсередини. Ми давно вже знаємо, де знаходиться лабораторія, але туди не так просто потрапити. Ми готуємо розвідувальну місію і вже вийшли на кількох її працівників, проте нещодавно вони всі зникли, а їхнім сім’ям прийшли однакові листи про смерть. Залишилася лише одна жінка на прикметі.

Він ще казав, що в ЛпВЗ змогли підробити її пропуск. Вони дістали її відбитки пальців, знімок сітківки, зразок крові – все, що можуть вимагати для пропуску в лабораторію. Це все планувалося начепити на відбувайла і відправити на розвідку. І це повинна була бути жінка.

Ніхто не погоджувався. Я теж тоді відмовилася. Мені було, що втрачати.

А через два дні місто почали обстрілювати. Вікна розліталися на друзки від вібрацій вибухів. Завивали сирени автомобілів на стоянках. Дворові собаки і коти ховалися у під’їздах і жалібно скавчали. Цього дня всі залишилися вдома. Ніхто не пішов на роботу, а з тих, хто пішов мало хто повернувся. Ми з донькою цілий день сиділи у ванній, ховаючись від вибухів і осколків скла.

Вночі, коли стало спокійніше, я постукала у двері до Олі і наказала збиратися негайно. Вона мене послухалася. Ми з дітьми якомога тихіше вийшли з дому і попрямували до будинку моїх батьків на окраїні міста, недалеко від замка. Мої батьки уже сиділи в машині і чекали нас. Отак ми, четверо дорослих і троє дітей, на вимкнених фарах виїжджали вночі з міста по таємній лісовій дорозі, про яку мало хто знав.

І ми виїхали.

Ми з батьком міняли один одного за кермом. Близнюки плакали, Оля і моя донька їх заспокоювала. І так всю дорогу в напрузі і страху, доки не виїхали з країни.

А там, за кордоном, ніби був інший світ. Люди відкрито ходили по вулицях. Повсюди не було воєнних. Нас не зупиняли серед вулиці і не питали документів. По місцевих новинах показували народження панд в зоопарку, а не звіти про втрату на фронтах.

Там був МИР.

Ми не виїжджали як біженці. У нас з батьками вже давно були на руках запрошення від їхніх друзів, які пропонували нам приїхати до них і перечекати війну, а Оля нещодавно робила візу для себе і дітей, щоб поїхати на шопінг.

Батьківські друзі, радо нас прийняли до себе. Ми були в безпеці, але читати новини про рідну країну в мережі чи дивитися їх по телебаченню я більше не могла. У мені прокинулося нестримне бажання дізнатися правду про ту лабораторію. Тож відпочивши 3 дні від війни, я обняла на прощання усіх, з ким виїжджала з міста і поїхала назад. І я знала – вони в безпеці.