Частина 3. Ворог.

Частина 3. Ворог.

- Хочу записатися, - я тикнула охоронцеві в руки зірване оголошення і без запрошення увійшла всередину приміщення.

- Вам направо у 13-ий, - сказав охоронець мені спину, хоч я в нього не питала. Мій гострий суперзір дозволив мені ще здалеку побачити вивіску «Запис в добровольчі отряди».

Черги під дверима не було і я не стукаючи зайшла в кабінет. В середині сидів лисуватий чоловічок з великим носом і маленькими очима. Я повідомила йому те саме, що й охоронцеві.

- Вчасно. Дуже! – натхненно наголосив він, - Адже сьогодні о 15.30 відбудеться єдина зустріч з нашим лідером, поводирем і захисником…

- Так, і вже 15.10 і тому я дуже поспішаю вступити у ваші лави, щоб встигнути на зустріч, - перебила я його.

- Гаразд, гаразд, - він тикнув мені бланк, - заповніть анкету і можете іти на зустріч. А завтра прийдете в штаб і вас розподілять в один з загонів. Нам дуже потрібні люди: і чоловіки, і жінки. Для всіх знайдеться робота.

«І смерть», - подумала я.

Чоловік говорив моєю рідною мовою. Отже він був зрадником, що приєднався до ворогів. Вороги не хотіли знати нашу мову, навіть розуміти не хотіли. Вони говорили губами зрадників. Наших власних зрадників. Я відчувала до нього найсильнішу у світі відразу. Ким він був до війни? Судячи по ніжним рукам, чоловік не знав фізичної праці. Можливо він колишній дрібний чиновник, що потрошки крав з міського бюджету на будиночок в «царському селі» за містом.

Чи жив він колись у спальному районі? Чи знає він про таємну дорогу в лісі?

Ось що мене хвилювало найбільше. Якщо серед місцевих були зрадники, то чи був серед них той, хто знав про дорогу. Хтось з тих дітей, з якими я досліджувала руїни школи, або з тих, хто створював її для якихось таємних цілей. Чи можливо місто поділилося на тих, хто знав, і тих, хто не знав і тому не зміг втекти? В іншому випадку чому ж тоді там не було патрулів, охорони?

Анкета була не великою, тому я справилася з нею за 2 хвилини.

«ПІБ»________________________________________________________________________________

«Чи володієте ви воєнним досвідом?» «Ні».________________________________________________

«Чи маєте ви навички корисні в бою?» «Вмію стріляти енергетичними зарядами з рук».__________

«Якими видами зброї ви володієте?» «Вогнем, власним тіло»._________________________________

«Чому ви хочете вступити в наші ряди?» «Хочу знищити вашого лідера»._______________________

Чоловічок пробігся очима по моєму листку, уважно глянув на мене і сказав:

- Якщо ви таким чином хочете висловити свій протест проти нової влади, то знайте, це не допоможе. Вас уб’ють. Розумієте, ми з вами просто маленькі люди. Ми не керуємо великими грошима, великою владою. Ми можемо лише підлаштовуватися по ситуації і жити далі.

- Жити так, як ви? – спитала я його.

Він встав і вийшов з-за столу.

- Он як, ще одна, яка вважає мене зрадником. Знаєш скільки вже вас приходило. Я тобі даю шанс – просто іди собі. Чоловіків вони катують і вбивають, а що буде з жінкою, думаю ти і сама здогадуєшся. Тікай, поки в тебе є можливість. В полоні ти довго не проживеш. А на волі в тебе є шанс. Подумай. Я, насправді, добра людина. Можу навіть дістати тобі і твоїй сім’ї харчів. За особисті послуги, звісно.

- Але чому ви думаєте, що я здамся в полон?

Він розсміявся. Я випустила вогняну кулю і за хвилину його стіл перетворився на вогнище. Він відскочив, схопив пістолет і вистрелив прямо в мене. Моє тіло було розпечене, наче лава. Я відчула, як куля торкнулася моєї шкіри, наче гаряча булавка, але далі не пройшла.

- Захисна реакція – куля просто розплавилася, - сказала я вголос.

Я вирубила чоловіка раніше, ніж він встиг закричати.

Я взяла його пістолет – в ньому було 4 патрони, і вийшла з кабінету. Я роззирнулася – нікого поряд не було. Чи міг охоронець почути вистріл? Повернувшись до виходу, спитала в нього:

- Де у вас актовий зал.

- Он, - показав він на двері в кінці коридору, - туди якраз люди заходять.

Прислухавшись, я почула тихеньку мелодію у вухах охоронця. «Можливо в нього у вусі навушники, в яких він таємно слухає музику чи якусь радіопрограму» - подумала я і пішла.

- А тобі не страшно, - спитав Владислав, коли я вже відчиняла двері.

- Чому мені має бути страшно?

- А якщо тебе дійсно схоплять? Ти суперсолдат, якого можуть змусити служити будь-якій стороні.

- Я нікому не служу, - запевнила я і відкрила двері.

Актовий зал був заповнений вщент. Крім старих дерев’яних кріслах, люди сиділи ще й на підлозі, підвіконнях, стояли у проходах. Я нагло пробралася, переступаючи сидячі тіла.