Частина 2. Завдання

2. Завдання

На моєму екрані з’явився величезний будинок, який було видно навіть через 2-х метровий забор, що стояв навколо нього. Охоронці в чорних костюмах і краватках походжали туди сюди перед воротами і коли я підійшла ближче, відчула як на мене наставили з десяток автоматів.

- Приватна територія, сюди не можна, - крикнув один з них.

Я сказала пароль і мене пропустили без зайвих питань. До будинку від забору було ще метрів 50 прогулянки по красивому доглянутому саду, по якому теж прогулювалися охоронці.

- А вони насправді налякані, якщо чотирьох охороняє стільки людей, - зазначив Влад.

Біля будинку також стояло дві вантажівки, одна з них була відкрита і я побачила, що вона забита меблями і коробками.

Ми пішли далі. Біля входу в сам будинок я ще раз повторила пароль, щоб мене пропустили.

В середині не було тієї вишуканої чистоти і блиску, які показують в різних фільмах і ток-шоу про багатих і знаменитих. Навколо стояли спаковані десятки коробок та валіз.

Ми з Владом переглянулися і розсміялися. А моє зовнішнє обличчя зберігало спокій і не показувало жодних емоцій. Для цього мені треба було б подати команду у мозок. Але солдат немає емоцій і почуттів...

Очевидно про мене доповіли як тільки я вийшла з лабораторії, бо всі члени сім’ї вже сиділи одягнені і готові до виходу, як і їхні численні валізи. Чоловік був одягнений в чорні джинси і легку класичну куртку, нервово походжав туди сюди по кімнаті. Жінка в коричневих лосинах і червоному піджаку фарбувала губи біля великого дзеркала. Дівчинка 7-8 років жувала кукурудзяні палички і зацікавлено поглянула на мене, коли я зайшла. Трішки старший хлопчик років 10-11 сидів насуплено на одній з валіз перебираючи ногами.

- Нарешті! Ми замовляли вас 3 дні назад. І чого це нам прислали жінку. Ми просили найкращого солдата! - закричав на мене чоловік.

- Я найкраща, - відповіла я і випустила зі своєї руки струмінь вогню на найближчу коробку. Вона миттєво спалахнула, наче облита бензином. Через мить від неї залишився лише порох.

- У мене є спеціальні залози, - сказала я Владиславу, хоч він і не питав, - що виготовляють енергетичні заряди з підшкірного жиру. Спалюють миттєво навіть те, що не горить.

Владислав був шокований. Я теж, і навіть не стільки наявністю якихось особливих залоз, як тим, звідки я про це знаю.

- Ти що витворяєш? - заверещав чоловік, - це псування приватної власності. Я вас до суду притягну!

- Демонстративний показ здібностей воїна для клієнта - автоматична програма, що запускається в разі сумніву останнього в якості товару, - я набирала стандартний шаблон відповідей і мене тіпало від сміху, - моїм завданням є безпечно вивести вас з країни. Вивіз ваших речей не передбачено договором. Мені потрібен бус, в якому ми виїдемо звідси і готівка для необхідних витрат. Можете взяти з собою невелику сумку з найнеобхіднішим. На вулицях можуть бути шпигуни, тому конспірація дуже важлива.

- Ти що собі дозволяєш? Як не як Я президент!

- Для зміни інструкцій вам потрібно звернутися в центр управління. Орієнтовний час перепрограмування завдання - 3 дні.

Жінка схопила гравця за руку.

- Немає часу, - сказала вона, - Той, - вона мала на увазі іншого гравця, - вже перейшов кордон і встановив контроль в кількох містах. Тут скоро почнеться обстріл. Нам треба виїжджати ВЖЕ!

- Гаразд, - погодився чоловік, - але наша охорона, навіть без чемоданів, не влізе в 1 бус.

- Єдиним охоронцем буду я, - я намагалася говорити якомога спокійніше, робоподібно, щоб не видати на зовні свій внутрішній сміх, - не можна привертати увагу.

- Але ж... - обурився гравець.

- Така інструкція.

Я збрехала і зрозуміла, що центр керування мене не слухає. Вони бачать де я і як поводять себе мої м’язи. Саме зараз напружилися мої голосові зв’язки, що спроектовані на їхніх екранах.  Але вони не чують звуку, тому що той мікрофон, який начепили на мене в лабораторії я «випадково» розбила об стінку, коли заходила в кімнату, в якій я зараз стояла. Я б зробила це і з чіпом контролю, але він знаходився глибоко в моєму мозку і я не здатна була його витягнути. Я зрозуміла, що мене дійсно не чують, коли до гравця підійшов охоронець і простягнув йому трубку. Своїм надслухом я почула голос Максима.

- Що вона вам говорить? Все нормально? Схоже розбився мікрофон.

- Ні, ненормально, - відрізав злий президент, - якби цей «солдат» прийшов 3 дні назад, як ми домовлялися, ми б змогли вивезти наші речі. А ви дотягли до того, що стало занадто небезпечно їздити кортежами. Я вам виділив гроші не для того, щоб подорожувати в холодному бусі!

Максим мовчав, його дихання було голосним, але спокійним. Внутрішня я напружилася. Зовнішня тупо дивилася поперед себе. Коли гравець замовк, Максим відповів:

- Якщо ви сумніваєтеся в нашому солдаті - відправляйте назад. Але іншого ми зможемо прислати не раніше, ніж через тиждень.

Максим говорив серйозно. Якщо гравець не сумнівався в мені, то Максим сумнівався. Але президент заспокоївся.