Початок

Все починається з того, з чого починається.

У мене зламані нігті, не нафарбовані очі, старі джинси, але я все рівно щоранку біжу запізнюючись на роботу, слухаю в маршрутці аудіо книги, відгородившись від світу лише заплющеними очима. Просто один геніальний герой сказав, що бути собою – це круто. Правда він говорив про метелики, але це зараз не важливо.

Моє життя схоже на казку. В мене ідеальна робота, ідеальний чоловік, ідеальні зламані нігті.  Все почалося з того, що звичайного дня, коли я поспішала на побачення до мене підійшов чоловік. Він схопив мене за руку і голосно закричав: "Послухай мене. У мене мало часу, але якщо ти підеш за мною ти зможеш звідси вибратися. Чуєш? Послухай!.."

Він був мого віку, можливо трішечки старшим. Русявий, сіроокий, симпатичний, але не красивий. І його голос дзвенів, наче дзвін у дзвіниці. Я злякалася, закрила вуха руками і тихо шепотіла:

- Годі! Не кричи. Не кричи. Я прошу…

Та він не зважав. Міцно тримав мене за руку і кричав,щосили кричав мені на вухо. Люди навколо озиралися. Дехто намагався його відтягти від мене, заспокоїти, але він був міцно приклеєним до моєї руки. Все це тривало хвилин 5. Навколо нас зібрався натовп, але чоловік продовжував кричати. І тоді  прийшов він, мій ідеальний чоловік.

Куди зник той божевільний я не знаю. Я стояла з заплющеними очима, коли коханий ніжно звільнив мою руку і щось погрозливо говорив йому. Можливо щось нецензурне. Хоча мій ідеальний чоловік не вживає нецензурних слів при жінках.

Ми з моїм ідеальним чоловіком познайомилися на рок-концерті, коли з динаміків на повну потужність лунало щось різке, але гармонічне.

- Подобається? – запитав він у мене ніжно усміхаючись. І це було дивно, тому що така усмішка стереотипно не личить депресивно настроєній музиці. Адже це була щаслива усмішка. Я лише кивнула у відповідь і спитала:

- А тобі?

- Так, - відповів він, - у цій музиці стільки космічного фатуму і енергії, що хочеться бігати.

- Бігати? – перепитала Я.

Отоді я й закохалася. І ми таки побігали тієї ночі. Ми бігли через парк і вголос співали, хоча скоріше кричали, тієї пісні, під яку познайомилися. І це було круто. Жодного спиртного, наркотиків і курива – чистий душевний кайф, нірвана, блісс, насолода – неможливо сповна описати словами те, що я тоді відчувала. Мені було просто добре.

Звати його Владислав. Він високий, у нього бликанні очі, і волосся не дуже довге, але й не коротке, чорне і злегка хвилясте. Він красень, хоча я кохаю його не за зовнішність. Він вірний добрий, любить тварин, а на моє день народження подарував мені цуценя, яке я назвала Ромчиком. Але найголовніше – Владислав обожнює мене. Він дарує мені квіти, водить в театр, ходить зі мною на рок-концерти, дбає про мене, коли я хвора, кохає мене, коли здорова. А як він кохає…

А його очі… Вони завжди дивляться на мене, на не нафарбовану з поламаними нігтями, завжди сонну і в старих джинсах. І в тих очах я таки бачу любов.

- Як ти? – спитав Владислав, коли я нарешті відтулила руки від вух і розплющила очі.

- Здається ще не глуха, - відповіла я, - якийсь ненормальний. Де він?

- Я його прогнав, - сказав Владик (так я його інколи називаю) і на його обличчі веселкою засіяла усмішка. Мені стало легше. А якщо бути точним, я миттю забула про інцидент, взяла його руку в свою і поцілувала так солодко як могла.

Ми пішли в ресторан на березі річки. Столики стояли просто на березі під затишними вербами. А річка у нашому місті надзвичайно красива. Вода дзеркально чиста, лише іноді пропливає дрібне жовте латаття і сріблясті рибки. Рибалка у річці заборонена, але владик казав, що колись спіймав тут 5-кілограмового сома, і я йому вірю, бо рибці в цій річці добре живеться. Взагалі на набережній добре просто проводити час. Не чути жодного авто, хоча це в самому центрі міста, а літом тут порятунок від надмірної спеки. Ніколи не розуміла людей, що їдуть на море тільки для того, щоб засмагнути і покупатися. У нашій річці вода чистіша, а коли пливеш і бачиш під собою цілий світ, що  знаходиться на дні, відчуваєш себе богом. А коли поруч кохана людина, тоді це вдвічі приємніше.

Наше місто теж прекрасне. Не велике і не мале – золота середина. Тут є й затишні чистенькі парки і метушливі торгівельні центри, і шумні клуби, театри, кінотеатри, іподроми, мототрек, аеродром, картинні галереї, річка, озеро, старий відреставрований замок, фонтани, дешеві супермаркети, дорогі бутіки, галасливі ярмарки, величезні корпорації, дрібні приватні підприємства, автостанції, залізниці, університети, пам'ятники архітектури та історичні місця, музеї, бездомні собаки, що стають на задні лапки, просячи їсти, зоопарки, тераріуми, різні виставки. У центрі міста стоїть величезний храм. Він не належить жодній релігії чи конфесії, у ньому немає священників. Сюди приходять для того, щоб залишитися на однині з собою, помолитися своєму Богу, ким би він не був, і забути свої проблеми. Це храм усіх вірувань, що несуть у своїй суті прагнення до добра і світла.

Чого у нашому місті тільки не має, але ми з Владиславом всюди були і все те бачили і завжди шукаємо щось нове, не втрачаючи часу.

Чого у нас таки немає, то це заторів. Вчені давно вивчають феномен нашого міста. Більшість людей їздить на роботу велосипедами, йду пішки, і лише в крайньому разі користуються маршрутками, як і я час від часу, коли спізнююся. Наше місто повністю відмовилося від власних автомобілів, тому повітря у нас чисте, майже кришталеве. Але навіть через відсутність іншого транспорту, в маршрутках у нас ніколи не буває тісно.