Глава 25. Офіс

Наступного ранку офіс жив у звичному ритмі. Телефони дзвонили без упину. У переговорній уже чекали партнери. Марина встигла випити дві кави і тричі сказати, що вони нічого не встигають.

Анна зайшла до кабінету. Поставила сумку. Увімкнула ноутбук. На столі вже лежала папка. Без підпису. Лише маленький жовтий стікер.

« До 10:00. Ш.»

Вона ледь усміхнулась.

— Звісно. Кого ж цікавить, що у мене розписаний день по хвилинах.

За годину двері відчинилися. Без стуку. Як завжди.

— Зайдіть.

Шевчук навіть не підняв голови від документів. Анна зайшла.

— Ви просили...

— Сідайте.

Він перегорнув останню сторінку. Закрив папку. І лише тоді подивився на неї.

— Як справи?

Анна здивовано всміхнулася.

— Це перевірка?

— Ні.

Пауза.

— Це питання.

— Добре.

— Бачу.

Він кивнув, ніби цього було достатньо.

— Дякую за вчора.

Шевчук одразу перебив.

— Не треба.

— Але...

— Я просто не люблю, коли хтось ігнорує слово "ні".

Вона кивнула.

— Зрозуміла.

Він посунув до неї нову теку.

— Це новий етап проєкту. У вас є три тижні.

Анна відкрила папку. За кілька секунд її очі округлилися.

— Це ж...

— Так.

— Ми ж не планували виходити на міжнародний ринок ще цього року.

— Не планували.

— То що змінилося?

Шевчук сперся ліктями на стіл. І вперше за весь час дозволив собі ледь помітну посмішку.

— Ви.

Анна мовчала.

— Ви готові. А якщо скажене «ні» — доведеться дуже швидко стати готовою.

Він підвівся.

— Через годину збирайте команду. Будемо ламати їм плани.

Анна вийшла з кабінету з текою в руках. І вперше за останній час відчула не втому. А азарт. Справжній. Живий.

Наступного ранку Анна прийшла до офісу раніше за всіх. Вона любила цей час. Коли величезний open space ще не наповнився голосами, дзвінками та запахом свіжозмеленої кави. Коли можна було почути, як за панорамними вікнами прокидається місто.

Вона поставила стаканчик з кавою на стіл, увімкнула ноутбук і машинально відкрила свій щоденник. Той самий. У чорній твердій обкладинці. На першій сторінці кілька тижнів тому вона написала лише одне речення. "Я не можу змінити те, що сталося. Але можу вирішити, ким стану після цього."

Анна провела пальцями по сторінці й усміхнулася. Учорашній вечір ніби віддалився. Вона пам'ятала кожне слово Макса. Пам'ятала, як тремтіли руки, коли хотіла вийти з машини.

Пам'ятала Шевчука, який опинився поруч. Але вперше ці спогади не забрали весь її ранок. Вона просто закрила блокнот. І відкрила робочу пошту.

О сьомій сорок п'ять офіс почав оживати. Першою, як завжди, з'явилася Марина.

— Ти взагалі спиш?

Анна усміхнулася.

— Інколи.

— Брешеш.

Марина поставила сумку на сусідній стілець і уважно подивилася на подругу.

— До речі… ти якась інша.

— Це комплімент?

— Не знаю.

Марина примружилася.

— Раніше ти заходила в офіс так, ніби зараз будеш вибачатися перед усіма за те, що існуєш.

Анна засміялася.

— Дякую. Дуже надихає.

— А зараз...

Марина замовкла.

— Зараз ти виглядаєш так, ніби тебе краще не чіпати.

Анна відпила каву.

— Мені здається, це ще кращий комплімент.

Обидві розсміялися. У цей момент на столі Анни коротко засвітився екран телефону. Олександр Шевчук: "О 9:00. Кабінет." Марина заглянула через плече.

— Знову?

— Схоже.

— Якщо до вечора не повернешся, я викличу поліцію.

— Не встигнеш.

— Чому?

— Він мене раніше завалить роботою.

Рівно о дев'ятій Анна постукала.

— Заходьте.

Шевчук стояв біля великого екрана. На ньому світилася карта Європи. Поруч лежало кілька тек. І чашка вже холодної кави.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він жестом показав сісти. Сам сідати не поспішав. Кілька секунд у кабінеті панувала тиша. Потім він вимкнув екран. І повернувся до неї.

— Є хороша новина.

Анна насторожилася.

— І погана?

Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Ви швидко вчитеся.

— Значить, погана теж буде.

— Буде.

Він відкрив теку. Поклав перед нею договір англійською мовою. Анна перегорнула кілька сторінок. Логотип був їй незнайомий. Але країну вона побачила одразу. Німеччина.

— Це...

— Наш потенційний партнер.

— Ми ж навіть не брали участі в тендері.

— Уже беремо.

Анна підняла очі.

— Коли?

— Учора ввечері.

— Але...

— Саме тому ви тут.

Він поклав на стіл ще одну папку. Потім ще одну. І ще. Анна мовчки дивилася, як перед нею виростає невелика стос документів.

— Це весь проєкт?

— Ні.

— Тоді що це?

— Це лише те, що потрібно прочитати до обіду.

Анна мовчки видихнула.

— Ви зараз жартуєте?

— Ні.

— Це фізично неможливо.

— Я перевіряв. Можливо.

Вона похитала головою.

— Хто керує проєктом?

Шевчук подивився їй просто в очі. І абсолютно спокійно відповів:

— Ви.

Анна кілька секунд мовчки дивилася на Шевчука. Потім тихо засміялася. Не від радості. Від несподіванки.

— Ні.

Він навіть не перепитав.

— Ні?

— Це не смішно.

Шевчук сперся долонями об стіл.

— Я не жартую.

— Олександре...

Вона поклала долоню на теку.

— Я не готова керувати таким проєктом.

— Чому?

— Тому що...

Вона замовкла. Раніше вона могла назвати десяток причин. Зараз — жодної. Лише відчуття, що це занадто. Шевчук терпляче чекав.

— Я ніколи цього не робила.

— Неправда.

Анна здивовано підняла очі.

— Ви керували людьми. Вели переговори. Приймали рішення. Гасили конфлікти. Просто досі робили це, не маючи відповідної посади.