Глава 23. Незручні питання

— Ви сьогодні інша. Олена сказала це одразу, щойно Анна сіла в крісло.

Анна усміхнулася.

— Це добре чи погано?

— Це цікаво.

Психолог відкрила блокнот.

— Як минув тиждень?

Анна задумалась. Дивно. Ще кілька тижнів тому вона б почала з Макса. З його повідомлень. З його дзвінків. З Лілі. Зараз у голову першим прийшло зовсім інше.

— Було багато роботи.

Олена усміхнулася.

— Ваш керівник буде задоволений.

Анна засміялася.

— Його складно чимось задовольнити.

— Але ви посміхнулися, коли про нього згадали.

Анна закотила очі.

— Не починайте.

— Не буду.

Обидві усміхнулися. Потім усмішка повільно зникла.

— Макс написав мені.

Олена кивнула.

— І?

— Сказав, що все закінчив з нею.

— Як ви відреагували?

Анна відкинулась на спинку крісла.

— Спокійно.

І сама здивувалася своїй відповіді. Бо це була правда.

— Раніше я б, напевно, одразу поїхала до нього. Або хоча б погодилася на зустріч.

Пауза.

— А зараз?

— А зараз я сказала, що не готова.

Олена уважно подивилась на неї.

— І як ви почувалися після цього?

Анна задумалась.

— Нормально.

Потім усміхнулася.

— Знаю. Погана відповідь.

— Дуже погана.

Вони обидві засміялися. І раптом стало легко. Олена закрила блокнот.

— Тоді я поставлю вам інше питання.

Анна насторожилась.

— Уже боюся.

— Правильно.

Психолог трохи нахилилася вперед.

— Якби Макс вас не зрадив...

Анна завмерла.

— Що?

— Якби цього ніколи не сталося.

Пауза.

— Ви були б щасливою у вашому шлюбі?

Тиша. Справжня. Анна кліпнула. Раз. Другий. Наче не зрозуміла питання.

— Звичайно. У нас було все чудово.

Відповідь вирвалася автоматично. Занадто швидко.

Олена нічого не сказала. Лише чекала. І ця тиша почала дратувати.

— Ми були щасливі.

Пауза.

— Були?

Анна замовкла.

— Ну...

І тут сталося щось дивне. У голові почали з'являтися спогади. Не про зраду. Не про Лілі. Про інше.

Про вечері, коли вони сиділи поруч і майже не розмовляли. Про вихідні, які проходили кожен у своєму телефоні. Про подорожі, які вже давно планував тільки Макс. Про рішення, які вона приймала автоматично. Бо так було простіше.

Анна насупилась.

— Це нечесне питання.

Олена усміхнулася.

— Найкращі питання завжди нечесні.

Анна опустила погляд. Бо вперше за весь час задумалася не про те, що Макс зруйнував. А про те, що існувало ще до руйнування. І ця думка виявилася значно складнішою, ніж вона була готова визнати.

----

Після зустрічі з психологом Анна не поїхала одразу додому. Це вже починало ставати звичкою. Найважчі думки приходили не в кабінеті. А після. Коли поруч нікого не було. Коли не потрібно було відповідати. Коли залишалася лише вона сама.

Машина стояла на парковці біля невеликого скверу. За вікном діти ганяли м'яч. Хтось вигулював собаку. Звичайний день.

А в голові крутилася одна фраза.

 "Якби Макс не зрадив вас, ви були б щасливою у вашому шлюбі?"

Спочатку їй хотілося відповісти "так". Швидко. Без роздумів.

Але проблема була в тому, що тепер ця відповідь уже не звучала так впевнено. Анна відкинула голову на сидіння. І заплющила очі. Якими вони були до зради? Не на початку. Початок був надто красивим. З ним усе зрозуміло.

Вона згадала перші роки. Квартиру, яку вони винаймали. Матрац на підлозі замість ліжка. Вечері з доставки. Сміх. Плани. Відчуття, що вони проти всього світу. Тоді вони говорили годинами. Про все. Про дурниці. Про майбутнє. Про те, яких дітей хочуть. Де житимуть. Куди поїдуть.

І Анна відчула знайомий біль. Бо це було справжнє. Вона не вигадала собі те щастя, воно існувало. Але психолог запитала не про початок. Вона запитала про шлюб. І тут стало складніше.

Анна відкрила очі. Подивилася перед собою. Коли все почало змінюватися? Не було одного дня,не було катастрофи. Було інакше. Повільно. Макс почав більше працювати. Потім ще більше. Потім робота стала головною темою їхніх розмов. Анна теж працювала багато. І тоді їм обом це здавалося нормальним.

— Це просто період.

Так вони говорили один одному. Потім минув рік. Потім два. І одного дня вона зрозуміла, що не пам'ятає, коли вони востаннє вечеряли без телефонів поруч. Дивна дрібниця. Але саме такі дрібниці чомусь боліли найбільше.

Анна згадала одну поїздку. Вони були біля моря. Гарний готель. Відпустка, на яку чекали кілька місяців. І весь другий день Макс провів за ноутбуком. Тоді вона образилася. Пам'ятала це дуже добре. А потім... Потім сама попросила ще кави і сіла читати книжку. Без сварки. Без розмови. Бо так було простіше. Вона не хотіла сварок. У нього багато роботи. Вона розуміє. Її образа пройде і все. Не варто піднімати цю тему.

Анна раптом насупилася. Простіше для кого? Для нього? Чи для неї теж? Питання не сподобалося. Вона завжди вважала себе тією, хто намагався зберегти стосунки. Але зараз згадувала десятки моментів, коли просто мовчала. Коли не говорила, що їй боляче. Коли не говорила, що сумує. Коли не говорила, що їй бракує його уваги. Бо не хотіла конфлікту. Бо була втомлена. Бо здавалося, що це не настільки важливо. І раптом Анна зрозуміла щось дуже неприємне. Вона роками звинувачувала Макса в тому, що він віддалився. І частково це було правдою. Але вона теж віддалилася. І не помітила цього. Не тому, що не любила. Навпаки. Тому що була впевнена: вони нікуди не подінуться. Вони ж сім'я. Вони ж завжди були разом. Вони ж пройшли стільки всього.

Анна гірко усміхнулася. Скільки людей думали так само перед тим, як усе розсипалося? Телефон лежав поруч. Мовчав. І вона раптом згадала іншу розмову. Зовсім недавню.

Артем на набережній сказав: "Колись ти була єдиною людиною, з якою я міг говорити про все."