Глава 22. Просто друг

Анна вже майже доїхала додому, коли телефон знову засвітився. Вона машинально глянула на екран.

Артем : «Маєш плани на вечір?»

Анна навіть усміхнулася. Ледь помітно. Сама не зрозуміла чому. Плани? Які плани? Сидіти вдома. Знову думати. Знову перебирати в голові слова психолога, повідомлення Макса, Лілі, минуле, майбутнє.

Вона поклала телефон на пасажирське сидіння. Проїхала ще кілька метрів. І раптом сама до себе сказала:

— Та Господи...

Навіть трохи роздратовано. Бо що вона робить? Від чого себе захищає? Артем не кликав її заміж. Не просив щось вирішити. Не вимагав відповідей. Він просто запитав про вечір.

І раптом Анна зрозуміла, що страшенно втомилася від того, що кожна дрібниця останнім часом перетворюється на внутрішній суд. Зустрітися з другом. Поговорити. Вийти з дому. Посміятися.

Хіба це злочин?

Телефон знову опинився в її руках.

« Ні. Планів немає.»

Вона перечитала повідомлення. І раптом дописала:

« А що пропонуєш?»

Відправила. Відповідь прийшла майже миттєво. Наче він сидів з телефоном у руках.

«»Пропоную перестати сидіти вдома і думати.» - написав Артем.

Анна розсміялася. Вголос.

— Нахаба.

Наступне повідомлення прийшло через кілька секунд.

« Це не відповідь.»

« Це дуже хороша відповідь.»

« Отже, погоджуєшся?»

Вона сперлася головою об сидіння. Дивлячись у лобове скло. За вікном люди кудись поспішали. Хтось додому. Хтось на зустріч. Звичайний вечір. І їй захотілося теж мати звичайний вечір. Без трагедій. Просто вечір.

Вона надрукувала: « Гаразд.»

Потім додала:

«Але якщо поведеш мене на якусь сумну виставку про сенс життя, я поїду додому.»

Відповідь прийшла миттєво.

« Запізно. Я вже купив дванадцять квитків.»

Анна закотила очі.

« Дуже смішно.»

« Через годину буду біля тебе.»

І тільки після цього вона відклала телефон. Дивна річ. Ще годину тому їй здавалося, що вона не має сил ні на що. А зараз раптом треба було додому, точніше до Марини додому. Вона все ще живе у неї. Хоча треба подумати про оренду. Але щось так багато всього одразу, що Анна забуває знайти ріелтора. Вона планує зустріч з Артемом. Помити голову. Знайти щось одягнути. І бажано не виглядати так, ніби останній місяць вона воювала з власним життям. Вона завела машину. І подумала не про Макса. А про те, що вдягне через годину.

Вечір, який зайшов надто далеко. Артем приїхав рівно через годину. Анна помітила його машину ще з вікна. І чомусь відчула легке хвилювання. Не те, яке приходить перед важливою подією. І не те, що з'являється від страху. Швидше те, яке буває перед чимось невідомим.

Вона вийшла з під'їзду. Артем стояв, спершись на автомобіль. Побачив її і усміхнувся. Так, ніби справді був радий. Не ввічливо. Не формально. Щиро.

— Ну слава Богу.

— Що?

— Я вже почав думати, що ти передумаєш.

Анна засміялася.

— А ти завжди такий впевнений у собі?

— Ні. Саме тому й переживав.

Вони рушили пішки центром міста. Без конкретного маршруту. Просто йшли та розмовляли. Зупинялися біля вітрин. Обговорювали дурниці. І Анна несподівано для себе помітила, що майже не контролює кожне сказане слово, не думає, як виглядає збоку, не боїться пауз. Поруч з Артемом вони не здавалися незручними.

На одній з вулиць він купив дві кави. Одну мовчки простягнув їй.

— Звідки ти знаєш, яку я люблю?

— Анно.

Він подивився на неї з удаваним обуренням.

— Ми знайомі багато років.

— І що?

— Я навіть пам'ятаю, як ти сварилась через корицю.

Анна розсміялася.

— Це було один раз.

— Ні.

— Мінімум п'ять.

Вона похитала головою.

— Неможливо.

— Я можу надати свідків.

І вони обоє засміялися.

Вечір ставав теплішим, м'якшим. Наче місто повільно втрачало різкість контурів. У якийсь момент вони вийшли до набережної. Тут було тихіше, менше людей, менше шуму. Деякий час йшли мовчки.

— Ти сьогодні інша.

Анна повернула голову.

— Інша як?

Артем знизав плечима.

— Спокійніша.

Вона усміхнулася кутиком губ.

— Психолог був би задоволений.

— А ти?

Питання застало її зненацька.

— Не знаю.

— Чесна відповідь.

— Іншої немає.

Артем кілька секунд дивився вперед.

— Знаєш...

Він замовк. Наче вирішував, чи варто продовжувати.

— Що?

— Колись ти була єдиною людиною з якою я міг поділитись усім та поговорити про усе.

Анна відчула, як серце зробило зайвий удар. Фраза була проста, без пафосу та натяків. Але сказана так, що відмахнутися від неї було неможливо.

— Просто сьогодні я дивлюся на тебе і думаю, що нічого не змінилось. Нам досі легко разом.

Анна опустила погляд на стаканчик у своїх руках. Вона знала. Відчувала. Куди повільно рухається ця розмова. І найстрашніше було не це. А те, що якась частина її не хотіла її зупиняти.

— Це справді так. – коротко відповіла Анна.

Вони зупинилися біля води. Навколо було майже безлюдно. Лише поодинокі перехожі.

Артем дивився на неї. Спокійно. Уважно.

— Ти знаєш, що я зараз скажу, правда?

Анна ледь усміхнулася.

— Приблизно.

— І тому нервуєш.

— І тому нервую.

Він засміявся. Тихо.

— Добре. Тоді я не скажу.

— Це має мене заспокоїти?

— Трохи.

Вона теж усміхнулася. І на кілька секунд між ними зависло щось нове. Вже не дружба. Але ще й не те, що приходить після неї. Небезпечна територія.

Артем зробив крок ближче. Зовсім трохи.

— Я радий, що ти сьогодні тут.

Проста фраза. Але цього разу Анна відчула її інакше.

Вона дивилася на нього. На його очі. На усмішку. На чоловіка, який весь цей час був поруч значно більше, ніж вона дозволяла собі помічати.