Глава 20 Хто я?

Машина стояла на узбіччі. Двигун давно вже не працював, але Анна не помічала цього. Ключі все ще лежали в руці.  Вона сиділа, дивлячись прямо перед собою, але не бачила дороги. Лише обличчя. Своє. І чуже водночас.

“Хто ти, якщо прибрати Макса?”

Питання не звучало як голос. Воно просто було. Як фон. Як шум, який не вимикається. Анна повільно відкинулась на сидіння. І вперше не спробувала одразу знайти правильну відповідь. Вона просто пішла назад. У пам’ять.

До Макса. Ні. Ще до нього. Що було до?

Спочатку нічого не приходило. Лише робота. Рутина. Плани. А потім раптом — дрібниці.

Вона колись любила вставати рано. Не тому, що треба. А просто. Бо ранок був тихим. Її. Кава була не “швидко випити”, а маленьким ритуалом. Чашка біля вікна. Без телефону. Без новин.

Анна навіть усміхнулась цій думці. Наче це була інша людина.

Потім з’явились інші картинки. Вона колись щось записувала від руки. Не списки покупок. А думки. Фрази. Ідеї. Іноді просто абзаци, які ніколи нікому не показувала. Де ті зошити? Вона не знала. Макс про таке навіть і не знав.

І ще одне. Вона колись ходила сама в кіно. Спеціально. Не чекала нікого. Не питала нікого. Просто вибирала фільм і йшла. Потім згадались вихідні. Подорожі. Не далекі. Але її. Поїзд до Києва. Спонтанні виїзди за місто. Вихідні у поїзді.

Тоді життя не потребувало узгодження. Анна різко видихнула. Коли це зникло? Питання прийшло саме. І відповіді на нього не було одразу.

Вона згадала період перед Максом. Ніби в тумані. А потім — він. І ніби все стало чіткіше. Яскравіше. Голосніше. Спочатку це виглядало як життя удвох. Але повільно перетворилося на життя навколо нього.

Анна відкрила очі ширше. Наче це усвідомлення фізично вдарило. Не різко. Не драматично. Просто тихо.

Вона перестала помічати, коли її “я хочу” стало “як він хоче”. Колись вона любила читати перед сном. Потім йому це заважало спати. Вона почала засинати з телефоном. Колись вона обирала одяг для себе. Потім — для “чи сподобається йому”. Колись у неї були плани на кар’єру. Не просто “робота”. А амбіції.

Що з ними сталося? Анна закрила очі. І раптом згадала дуже чітко. Дівчина до Макса не чекала схвалення. Вона просто робила. Помилялась. Починала знову. Була смілива. Вірила у свої переконання. Відстоювала свою думку. Вона могла змінити роботу, якщо їй ставало нудно. Могла піти на курс без “чи це логічно”. Могла сміятися голосно. Без перевірки реакції.

Анна різко відчула клубок у горлі. Це не була інша людина. Це була вона. Просто дуже давно. Вона опустила погляд на кермо. Пальці стиснули його сильніше. І вперше за довгий час з’явилось не питання “хто я зараз”. А щось інше. Тихе, майже страшне:

“Коли я себе втратила?”

І ще страшніше:

“Чи я взагалі розуміла, що втрачаю себе?”

Відповіді не було. Але цього разу вона не намагалася її вигадати.

Анна повільно завела машину. І виїхала з узбіччя. Але всередині щось уже не було таким, як до цієї паузи. Не зібраним. Не вирішеним. Просто вперше — побаченим.

---

Глава 20 Під його керівництвом

— Сідайте.

Голос Шевчука був звичний: рівний, без емоцій. Анна сіла навпроти столу, відкрила ноутбук, але він жестом зупинив її.

— Папку.

Вона простягнула друковані матеріали. Він швидко переглянув сторінки, не затримуючись на дрібницях.

— Тут у другому сегменті ви заклали зростання попиту на 18%.

— Так, — кивнула Анна.

— Підстава?

Вона не відкривала ноутбук — відповідь уже була в голові.

— Попередня динаміка за три квартали плюс сезонний тренд і їхній внутрішній прогноз.

Шевчук перегорнув сторінку.

— Ви взяли їхній прогноз за основу?

— Частково.

Він підняв очі.

— “Частково” — це не модель.

Анна коротко видихнула.

— Я перерахую з поправкою на зовнішній ринок.

— Добре.

Він повернувся до документів. Декілька секунд тиші. Лише шелест сторінок.

— Ви вже були сьогодні у психолога?

Питання прозвучало так само рівно, як і все інше. Ніби це частина робочого процесу. Анна на мить завмерла.

— Так.

— Ок.

І все. Без уточнень. Без оцінок.

Він продовжив:

— Завтра до десятої мені потрібна оновлена модель по другому сегменту.

— Добре.

Вона вже почала збирати ноутбук, коли він додав, не піднімаючи очей:

— Як пройшло?

Анна зупинилась. Це було сказано так буденно, ніби він запитав про технічний звіт.

— Нормально, — відповіла вона після короткої паузи.

Шевчук кивнув, не відриваючись від папки.

— “Нормально” це краще ніж “не знаю”.

Анна ледь помітно всміхнулась.

— Ви експерт в цьому?

— Ні.

Він закрив папку.

— Ви виглядаєте зібраніше, ніж учора.

Анна не відповіла. Не тому, що не хотіла. А тому, що не знала, що саме це означає.

Він підвівся.

— На сьогодні все.

Анна зібрала речі, піднялась і попрямувала до дверей. Вона вже взялася за ручку, коли почула позаду:

— Анно.

Вона озирнулась.

— Так?

Шевчук на мить подивився на неї. Коротко. Без оцінки.

— Очі сьогодні не такі втомлені.

Пауза.

— Це добре.

І повернувся до столу.

Анна вийшла в коридор і тільки там видихнула. Не одразу зрозумівши, чому ця одна фраза чомусь залишилась у голові довше, ніж весь робочий розбір проєкту.