Глава 19. Перша сесія

Анна приїхала на двадцять хвилин раніше. І одразу пошкодувала про це. Тепер у неї було двадцять зайвих хвилин, щоб передумати заходити. Двадцять хвилин, щоб розвернутися, сісти в машину і поїхати. Двадцять хвилин, щоб переконати себе, що вона не потребує психолога. Що вона доросла людина. Що сама впорається. Якось. Колись.

Вона сиділа в автомобілі навпроти невеликої сучасної будівлі. Телефон показував 9:42. Зустріч о 10:00. Надто рано. Надто близько. В голові раптом виник голос Шевчука. Спокійний та впевнений. "Двічі на тиждень." "Це не обговорюється."

Анна фиркнула. Навіть зараз цей чоловік примудрявся дратувати її. Але як не дивно... Саме це й змусило вийти з машини.

Клініка була світлою. Занадто світлою. Анна завжди уявляла кабінети психологів інакше. Книги. Пледи. Свічки. Якась затишна атмосфера. Натомість тут усе було сучасне, мінімалістичне й спокійне. На рецепції її привітала адміністраторка. Усміхнулася. Запропонувала чай або каву. Анна відмовилася. Чекала недовго.

Через кілька хвилин до холу вийшла жінка років сорока. Темне волосся. Спокійний погляд. Світлий жакет.

— Анна?

— Так.

— Я Олена.

Приємно познайомитися. Анна кивнула. Незручно. Невпевнено. Психологиня усміхнулася. Не надто широко. Не награно. Просто тепло.

— Ходімо.

Кабінет виявився зовсім не таким, як Анна очікувала. Жодної кушетки. Жодних дивних тестів. Лише два крісла. Невеликий столик. Вікно. Книжкова шафа. Олена сіла навпроти. Анна — трохи напружено. Кілька секунд тривала тиша.

— То з чого почнемо? — м'яко запитала психолог.

Анна мало не засміялася.

— Не знаю.

— Це хороша відповідь.

— Справді?

— Так.

Пауза.

— Більшість людей приходять на першу зустріч і не знають, з чого почати.

Анна дивилася у вікно. Не на співрозмовницю. Так було легше.

— Якщо чесно, я взагалі не хотіла сюди приходити.

— Вірю.

Анна повернула голову.

— І все?

Олена усміхнулася.

— А що я маю сказати?

Анна розгубилася.

— Не знаю. Що це важливо. Що я молодець. Що зробила правильний вибір.

— А ви зробили правильний вибір?

Анна замовкла.

— Не знаю.

— От бачите.

Знову тиша. Але цього разу не незручна.

— Вас хтось змусив прийти?

Анна зітхнула.

— Мій керівник.

Брови психолога трохи піднялися.

— Досить незвично.

— Він взагалі досить незвичний.

І сама не зрозуміла, чому сказала це. Олена нічого не відповіла. Лише чекала.

— Він сказав, що в мене буде стільки роботи, що часу на самознищення не залишиться.

На обличчі психолога майнула ледь помітна усмішка.

— Цікаве формулювання.

— Так.

В його стилі. Пауза.

— А ви справді себе знищуєте?

Анна хотіла одразу відповісти "ні". Але не змогла. Перед очима промайнули останні місяці. Безсонні ночі. Сльози у ванній. Їжа через силу. Постійна тривога. Телефон у руках двадцять чотири години на добу.

— Можливо.

— Через чоловіка?

І ось воно. Питання, від якого вона тікала.

Анна мовчала. Довго.

— Так.

Вимовити це вголос виявилося несподівано важко.

— Ми розійшлися.

Олена кивнула. Не перебиваючи.

— Він зрадив мені.

Тиша. І раптом сталося щось дивне. Ніхто не поспішив сказати: "Все буде добре." "Ви сильна." "Час лікує." Ніхто. Просто тиша. І уважний погляд навпроти. Анна відчула, як у грудях щось здригається.

— Знаєте, що найгірше?

Голос раптом став тихішим.

— Мені здається я досі його люблю.

І ось після цих слів вперше за всю зустріч на очах виступили сльози. Не тому, що вона сказала щось нове. Вона знала це давно. А тому, що вперше вимовила це вголос. Перед людиною, яка не була ні Максом. Ні Артемом. Ні подругою. Ні колегою. І від цього правда прозвучала набагато голосніше.

Олена простягнула їй серветку. І лише тоді тихо запитала:

— А що для вас зараз страшніше, Анно? Втратити його остаточно? Чи дозволити собі жити далі?

І вперше за багато місяців Анна не знала відповіді. Кабінет занурився в тишу. Не незручну. Не важку. Просто тишу, в якій слова ще не встигли знайти собі місце.

Анна дивилася на серветку в своїх руках. На тонкий білий папір. На власні пальці. Куди завгодно. Тільки не на психолога.

— Я не знаю, — нарешті сказала вона.

Голос був тихим. Майже втомленим.

— Мені здається... обидва варіанти страшні.

Олена кивнула. Наче саме такої відповіді й очікувала.

— А якщо не обирати між ними?

Анна підняла очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви говорите так, ніби існує лише два варіанти. Або повернути чоловіка. Або забути його і почати нове життя.

Пауза.

— А хіба ні?

Олена трохи усміхнулася.

— Ні.

Анна насупилася.

— Тоді який третій?

Психолог відкинулася на спинку крісла.

— Дозволити собі якийсь час нічого не вирішувати.

Анна мовчала.

— Це звучить як втеча.

— Ні.

Це звучить як пауза. Тиша.

— Ви знаєте, що я бачу зараз?

— Що?

— Ви страшенно втомилися.

Анна нервово всміхнулася.

— Це не відкриття.

— Ні. Але цікаво інше.

Олена трохи нахилилася вперед.

— Ви поводитеся так, ніби маєте вже сьогодні знати, чи пробачите чоловіка. Чи повернетеся до нього. Чи зможете забути. Чи будете щасливою.

Пауза.

— А я не знаю.

— Саме так. Ви не знаєте. І це нормально.

Анна опустила очі. Нормально. Дивне слово. Останнім часом вона почувалася якою завгодно. Тільки не нормальною.

— Скажіть мені дещо, — раптом промовила Олена.

— Добре.

— Коли ви востаннє думали про себе? Не про Макса. Не про його вчинок. Не про Лілі. Не про те, що буде далі. А про себе.

Анна відкрила рот. І закрила. Бо не могла пригадати. Учора? Ні. Минулого тижня? Теж ні. Можливо, кілька місяців тому. До того, як усе сталося.