Глава 18. Це не забути

Після розмови з Шевчуком Анна повернулася до роботи. Спочатку змусила себе відкрити документи. Потім прочитати першу сторінку. Потім другу. А потім непомітно втягнулася. Настільки, що коли підняла голову, більшість колег уже розходилися додому. За вікном сутеніло. На столі лежав список завдань. Нових. Складних. Амбітних. І вперше за довгий час вони не лякали її. Навпаки. Давали дивне відчуття опори. Ніби хтось узяв хаос у її голові й замінив його чимось зрозумілим. Крок за кроком. Завдання за завданням. День за днем.

Телефон мовчав. І саме це вона помітила перш за все. Не тому, що чекала. Просто кожного дня якесь повідомлення вибивало її з колії. Від Артема. Від Макса. А сьогодні... Тиша.

Анна зібрала речі. Викликала ліфт. Спустилася вниз. Вийшла на вулицю. Вулички зустріли її прохолодним вечором. Люди поспішали додому. Хтось сміявся. Хтось говорив телефоном. Хтось ніс квіти. Звичайне життя. Таке просте для всіх. І таке складне для неї.

Телефон завібрував лише тоді, коли вона вже дійшла до парковки. Серце мимоволі прискорилося.

Макс.

Анна завмерла. Кілька секунд просто дивилася на екран. Потім відкрила повідомлення. І відразу зрозуміла: щось змінилося.

« Завтра о 15:00 я зустрічаюсь з Лілі.» - написав Макс.

 «Я поставлю крапку в цій історії»

Анна перечитала двічі. Потім втретє. І тільки тоді усвідомила, що там немає нічого більше. Ні пояснень. Ні виправдань. Ні прохань. Лише факт.

Вона повільно видихнула. Вона відчула полегшення і водночас раптову злість. Поставити крапку? Серйозно? Усе так просто?

Телефон знову засвітився. Ще одне повідомлення.

« Це потрібно було зробити давно»

 «Я знаю.»

Анна дивиться на асфальт, на машини, що проїжджають повз, і відчуває, що світ рухається далі, а її життя застрягло в цій точці. Її очікування були марними: навіть якщо Артем покине Лілі, це не перекреслить сам факт зради. Це не можна викинути з їхнього життя, як сторінку з книги.

Анна розуміє: будь-яке його повідомлення тепер буде лише спробою замазати тріщину, яка вже розколола їхню історію. І від цього думка стає ще важчою.

Телефон завібрував втретє. Цього разу Артем.

« Як день?»

Анна гірко всміхнулася. Яка дивна річ життя. Один чоловік зруйнував її світ. І тепер намагався його врятувати. Інший збирає уламки, хоча не був зобов'язаний цього робити.

Вона довго дивилася на два відкриті чати. Один зверху. Другий знизу. Минуле. І щось нове. Пальці зависли над екраном. Потім вона відкрила чат з Артемом. І відповіла:

« Складно.»

Відповідь прийшла майже одразу.

« Тоді розкажи»

А десь за кілька кілометрів від неї Макс дивився на екран свого телефону. На повідомлення, яке так і залишилося без відповіді. Його не полишала думка, що у Анни з’явився інший. Він ніколи не думав, що його дружина може бути з кимось, крім нього. Він зрадив, але Анна не така. Вона ніколи не вчинить так.  Але сьогодні похитнулось усе…

Анна відкрила чат з Артемом і відповіла:

«Не знаю, з чого почати.»

Відповідь прийшла майже одразу.

« Почни з того, що болить найбільше.»

Анна довго дивилася на екран. Потім написала:

«Мене злить, що він думає, що правильні вчинки зможуть все змінити»

Кілька секунд. Потім:

«Макс?»

« Так.»

Знову пауза.

« Він написав?»

Анна коротко переказала повідомлення. Про Лілі. Про зустріч. Про те, що він нарешті вирішив поставити крапку.

« Я хочу, щоб перестало так сильно боліти.»

Відповідь Артема прийшла не одразу. І це здивувало її. Зазвичай він знаходив слова швидко.

Нарешті телефон засвітився. Цього разу Артем не відповідав довше. Коли повідомлення прийшло, Анна перечитала його кілька разів.

« Тоді не змушуй себе ненавидіти. Це теж спосіб триматися за людину.»

 « Артеме...»

« Так?»

Анна довго дивилася на миготливий курсор.

« А якщо я не знаю, чого я взагалі хочу без цієї історії?»

Відповідь прийшла не одразу.

« Тоді саме час це дізнатися.»

Вона перечитала повідомлення. Потім ще раз. І чомусь саме в цей момент згадала слова Шевчука. «У вас буде стільки роботи, що часу на самознищення просто не залишиться.» Раніше ця фраза розлютила б її. Тепер... Вона починала розуміти.

За кілька хвилин Артем написав ще одне повідомлення.

— Ти їла сьогодні?

Анна усміхнулася крізь втому. Навіть зараз. Після всіх складних тем. Після Макса. Після Шевчука. Після розмов про біль, надію і майбутнє.

Він запитував про їжу.

« Так.»

За кілька секунд прийшла відповідь.

« Не бреши.»

« Добре. Круасан зранку рахується?»

Пауза. Потім:

« Ні.»

« Я так і знала.»

« Анно.»

Вона зупинилася. Щось у тому, що він написав її ім'я, змусило її перечитати повідомлення двічі.

«Що?»

Відповідь з'явилася не одразу. Наче він теж добирав слова.

« Не звинувачуй себе у цьому. Поїж, подивись фільм. Відпочинь. Проживи завтрішній день. Макс уже обрав тебе. Сьогодні ти мала це зрозуміти. Тепер вибір за тобою. Подумай чого хочеш ти».

Анна відвела погляд від екрана. На темну вулицю. На машини. На людей. На своє відображення у склі. І їй захотілося не сперечатися.

«Я спробую»

Пауза.

«Ти впораєшся»

І раптом вона згадала. Ті самі слова. Майже такими самими словами він сказав їй кілька днів тому. "Ти найрозумніша людина з усіх, кого я знаю." "Ти впораєшся."

Чомусь саме зараз вони звучали інакше. Не як спроба підбадьорити. Як віра в правильний вибір.

Анна ще кілька секунд дивилася на екран. Потім написала:

«Дякую.»

Цього разу відповідь прийшла не одразу.

 «Не дякуй. Просто бережи себе.»

І більше повідомлень не було. Ні від нього. Ні від Макса.

Анна сховала телефон у сумку. Піднялася з лавки і повільно пішла до машини. Місто вже занурилося у вечір. Попереду була дорога додому. Чужа квартира. Нова робота. Нові обов'язки. І ще дещо.