Епілог

Через сім місяців власниця гостьового будинку на острові Віс попросила наші паспорти, переписала дані в журнал і подивилася на два рюкзаки біля стійки.

— Молодята? — запитала англійською.

Я зі Святославом перезирнулися.

— Ні, — відповіли одночасно.

Жінка не засмутилася. Повернула нам документи, видала ключ і показала на сходи.

— Тоді сніданок із восьмої. Для молодят ми носимо в номер, а звичайні люди спускаються самі.

— Нарешті програма, яка мені підходить, — сказала я.

Святослав узявся за ручку моєї валізи, але цього разу спершу запитав дозволу.

— Можна. Там спільна редакційна техніка, тож якщо впустиш, сваритимуть одразу двоє редакторів.

На Віс нас привела робота, а два наступні дні ми залишили для себе. «Лінія» разом із виданням Святослава запустила серію про те, як популярні туристичні місця змінюють життя маленьких громад. У нас були різні тексти й окремі гонорари. Перед кожною поїздкою ми заповнювали спільну таблицю: джерела, доступи, ембарго, особисті кадри. Вона займала десять хвилин і заощаджувала щонайменше одну сварку.

Справу Vela Mare досі не закрили. Повторне обстеження підтвердило потребу в додатковому укріпленні схилу, будівництво двох нижніх вілл залишалося зупиненим. Компанія оскаржувала частину висновків і продовжувала приймати гостей у головному комплексі. Стару прибережну стежку відкрили після облаштування безпечної ділянки. Лука працював там само, Івана виграла розгляд у професійній асоціації, але її фінансова суперечка з компанією тривала.

Матеа зрідка надсилала мені фотографії моря.

Зате Оксана писала частіше: після виходу нашого огляду вони з Віктором вирішили, що стали майже публічними людьми. На Різдво я отримала від неї знімок, де Віктор демонстрував водостійкий годинник, а вона тримала за його спиною табличку «все одно запізнюється».

Цього разу наш номер був на другому поверсі — без пелюсток, ванни біля вікна й анкети про перший поцілунок. У шафі не знайшлося навіть однакових халатів. Зате балкон виходив на гавань, де рибалки розплутували сіті, а між черепичними дахами блищало море.

Святослав поставив валізу й відчинив двері на балкон.

— Одне ліжко, — повідомив він. — Цього разу ніхто нікого не підставив?

— Я бачила його під час бронювання й сама обрала номер.

Він підійшов, обійняв мене ззаду й поклав підборіддя на плече. Права рука лишалася без каблучки. Срібний обідок лежав удома в шухляді серед запасних ключів і квитанцій. Я не носила його й досі не переклала глибше.

— У нас інтерв’ю через сорок хвилин, — нагадала я.

— Пам’ятаю. Одинадцята тридцять, кооператив рибалок. Диктофон заряджений. Камери теж.

— Маршрут ти надіслав учора. А згода на зйомку?

— У спільній папці, разом із контактами кооперативу.

Я повернулася в його руках.

— Ти лякаєш мене своєю організованістю.

— Щосереди о шостій працюю над тим, щоб лякати менше.

Це вже було нашим старим жартом, і Святослав усміхнувся. Потім став серйознішим.

— Коли закінчимо матеріал, залишимося тут ще на два дні. Без роботи. Я нічого не запланував, крім вечері завтра.

— Навіть романтичного випробування?

— Можемо спробувати не перевіряти пошту після восьмої.

— Надто складно для першого дня. Почнімо з моря.

Внизу хтось пересунув ящик із пляшками, на сусідньому балконі жінка витрушувала рушник. Звичайний будинок жив своїм ранком і не намагався зробити нас красивішими, аніж ми були.

Я взяла Святослава за руку й повела до дверей. На сходах він пропустив мене вперед, але ключ залишив у моїй долоні.

Цього разу нам не треба було вдавати, що ми приїхали разом.