Розділ 24

У четвер я прийшла на дев’ять хвилин пізніше. Не навмисно — тролейбус зупинився через неправильно припаркований позашляховик, і три квартали довелося йти пішки. Та коли я побачила Святослава за столиком біля вікна, мені стало ніяково, ніби я цілеспрямовано влаштувала дрібну перевірку — чи дочекається.

Він дочекався. Перед ним стояла одна чашка. Другу каву не замовив, бо не вирішував за мене навіть це.

Я зняла плащ і сіла навпроти.

— Привіт.

— Привіт.

На ньому була темна сорочка, яку я бачила раніше, але без звичного ременя для камери через плече. Волосся підстриг. Подряпина на руці загоїлася, залишивши тонку рожеву лінію.

Підійшла офіціантка. Я замовила фільтр-каву й сирник. Святослав попросив ще води. Поки вона записувала, ми обоє мовчали з надмірною уважністю людей, які могли обговорити будь-що, крім причини зустрічі.

— Матеріал вийшов сильний, — сказав він, коли ми лишилися самі.

— Твій теж. Якщо ти запросив мене заради цього, можемо вже просити рахунок.

— Не заради цього.

Святослав поклав руки на стіл. До моїх пальців залишалося сантиметрів двадцять, і він не намагався скоротити відстань.

— Я кілька разів починав цю розмову вдома, — сказав він. — Усі версії звучали так, ніби я шукаю пристойне пояснення. Його немає. Я використав поїздку «Лінії», щоб потрапити на курорт, і приховав дату публікації, хоча знав, чим це загрожує твоїй роботі. Після нашої ночі в мене був ще один шанс сказати, та я промовчав знову.

На останньому реченні він стиснув пальці й повільно розтиснув.

— Ти хотів моєї довіри, не збираючись відповідати взаємністю.

— Так. Матеріал треба було робити — у цьому я не передумав. Але після попереднього витоку я звик тримати все при собі. Іваною прикривався навіть тоді, коли вже просто боявся сказати тобі правду.

Офіціантка принесла каву, поставила сирник і запитала, чи потрібен мед. Я відмовилася. Дочекалася, доки вона відійде.

— На зустрічі з Томиславом ти знову спробував узяти все на себе.

— Знаю. Тоді мені здавалося, що я відводжу від тебе удар. А вийшло, що знову заговорив за тебе. Зрозумів уже в коридорі.

— Ти дуже вправно називаєш турботою те, що зручніше вирішити самому.

Святослав провів великим пальцем по краю склянки.

— До речі, я записався до психотерапевтки. Уже двічі був.

— І як воно?

— Поки що моє головне досягнення — обидва рази прийшов і не втік.

Я опустила погляд до сирника, щоб Святослав не помітив усмішки.

— Бездоганні мене насторожують.

— Після Vela Mare логічно.

Я відламала шматочок сирника. Їсти нарешті захотілося.

— Чому ти зупинив публікацію? — запитала я. — Справді через Івану чи через мене?

— Передусім через Івану. Вона попросила зачекати, і після всього я не мав права сперечатися. — Святослав помовчав. — І через тебе теж. Я створив конфлікт між нашими редакціями й мав дати «Лінії» час перевірити матеріали. Пробачення тут ні до чого.

— Твій редактор легко погодився?

— Ні. Ми дуже голосно сперечалися. У коридорі, бо в нього була онлайн-зустріч у кабінеті.

Я уявила Святослава в редакційному коридорі перед зачиненими дверима й уперше за вечір усміхнулася без зусилля.

— Я не знаю, коли знову зможу повірити тобі без перевірки, — сказала я.

— Не прошу назвати дату.

— І ще я не хочу стосунків, у яких кожен твій робочий дзвінок перетворюватиметься для мене на підозру.

— Я теж не хочу. Якщо ми ще колись працюватимемо поруч, спершу домовимося, що можна використовувати й про що мусимо попереджати одне одного. Хоч навіть письмово, якщо інакше буде спокійніше.

— Романтично.

— Можу додати хороше вино.

Я засміялася. Святослав усміхнувся у відповідь, проте не змінив теми.

— Найгірше, що про вівторок я не сказав тобі до тієї ночі, — продовжив він. — Якби ти знала, могла б не піти зі мною на будівництво. Могла б узагалі не лишитися. Я це розумів і все одно мовчав.

Я дивилася у вікно. Надворі почався дрібний дощ; люди піднімали коміри й перебігали вулицю під жовтим світлом ліхтарів. У нашій вигаданій історії він нібито освідчився мені на мосту під дощем. Тут були лише стіл між нами й моя кава, яка встигла охолонути і почати гидотно кислити.

— Я не шкодую про ту ніч, — сказала я. — Але після ноутбука мені здавалося, ніби ти заднім числом змінив її зміст.

Святослав опустив очі до чашки.

— Мабуть, до кінця я цього не зрозумію. Та доводити, що ти відчула все неправильно, не стану.

— Уже краще, — сказала я після паузи.

Ми замовили ще чай. Розмова тривала довше, ніж я очікувала. Я питала про Івану, редактора, видалений вступ. Святослав розповів, що приватні кадри зберіг на окремому диску без хмарної копії й не показував нікому, навіть фотографію з танцю. На цьому поясненні ми зупинилися: я не просила доказів, а він не діставав телефон із паролями.