Розділ 23

Наступні дванадцять днів я прожила в режимі виправлень. Уранці приходив переклад, опівдні — коментар інженера, ввечері юристи просили замінити дієслово, яке могло перетворити обґрунтоване питання на твердження. Я засинала з ноутбуком на колінах і прокидалася від того, що зарядний кабель тиснув у плече.

Святослав у цей час існував у примітках до фотографій. «Автор: Святослав Орлик». «Точка зйомки підтверджена». «Оригінал отримано редакцією». Кілька разів він відповідав на технічні запити Марини, завжди ставив мене в копію й жодного разу не додавав нічого особистого.

Перші дні така стриманість допомагала працювати, а після третього листа з бездоганно названими файлами вже дратувала. Мені майже захотілося, щоб Святослав помилився в даті або забув вкладення. Та матеріал мав лишатися бездоганним, а мені бракувало живої людини, яка зранку шукала окуляри, тримаючи їх на голові, забирала з моєї тарілки оливки й завжди складала кабелі так акуратно, наче за ними стежила комісія.

У середу інспекція виїхала до Vela Mare, а вже наступного дня запросила в компанії журнали робіт і накладні. П’ятничне повідомлення прийшло від Луки: його повернули на зміну до завершення службової перевірки. Називати це перемогою було рано.

Статті вийшли в понеділок о сьомій ранку — одночасно в «Лінії» та на сайті видання, з яким працював Святослав. Я приїхала до редакції о пів на сьому. Думала, що буду сама, але Марина вже сиділа на моєму столі з двома паперовими стаканами, а Ірина ходила між кабінетом і версткою, перевіряючи сторінку на телефоні.

— Ти ж у відпустці, — сказала я Марині.

— Моя відпустка закінчилася ще чотири дні тому. То ти перестала рахувати календар.

Вона простягнула каву. Чорну, без цукру.

На першому екрані стояла фотографія зачинених воріт на старій прибережній стежці. Нічну вантажівку, Томислава біля будівництва й ефектний силует крана ми залишили всередині матеріалу. Нижче йшов заголовок, який Ірина називала надто довгим і зрештою не скоротила.

Під заголовком стояло моє ім’я, і першим прийшло полегшення. Поруч зазначили Марину як фактчекерку, Святославове ім’я — під фотографіями, далі перекладача й юридичну редакторку. Історія мала вигляд спільної роботи, якою й була.

Матеріал Святослава вийшов із серією кадрів схилу, дренажних каналів та нижньої тераси в різні дні. У тексті стояло посилання на розслідування «Лінії». Про наше ліжко, каблучки й програму для молодят не було жодного слова, крім сухої примітки редакції про умови доступу фотографа на курорт.

О восьмій Vela Mare опублікувала заяву. Компанія назвала висновки передчасними, наголосила на чинності основного дозволу й пообіцяла співпрацювати з інспекцією. Окремо зазначила, що безпека гостей і працівників залишається пріоритетом.

— Принаймні не погрожують судом у першому абзаці, — сказала Марина.

— Почекай до другого листа, — відповіла Ірина.

Другий лист прийшов через сім хвилин і містив вимогу вилучити фотографію нічного розвантаження. Роман переслав його зовнішнім адвокатам і наказав нікому не відповідати самостійно.

До десятої статтю відкрили більше людей, ніж наш традиційний матеріал про літній гардероб за весь попередній тиждень. У коментарях одні вимагали негайно закрити курорт, інші звинувачували нас у тому, що ми руйнуємо чужий бізнес заради переглядів. Я закрила вкладку після третьої людини, яка зробила геологічний висновок за фотографією моря.

— Не читай, — сказала Ірина. — Сьогодні там немає нічого, що допоможе тексту.

— Я й не читаю.

— Ти щойно збільшувала коментар двома пальцями.

Вона покликала мене до кабінету. На столі лежав роздрукований огляд програми «Сім днів для двох» із її рукописними позначками.

— Рекламну кампанію призупинено до висновку інспекції, — сказала Ірина. — Відзнаки цього сезону Vela Mare не отримає. Огляд можемо випустити в п’ятницю без партнерського матеріалу, якщо ти не передумала.

— Не передумала. Матеа й команда зробили хорошу програму. Я так і написала.

— А про «емоційно небезпечну кількість спільних завдань» справді потрібно?

— Саме це в ній найефективніше.

— Добре. Залишимо. І ще одне.

Ірина сіла й зняла окуляри. Я чекала розмови про перевитрати, квиток, який згорів, або номер у «Міранді», хоча його оплатила сама.

— Рада директорів погодила нову позицію у відділі великих історій, — сказала вона. — Один текст на місяць, плюс коротші матеріали між ними. Подорожі, міське середовище, люди, іноді розслідування, якщо не полізеш перевіряти кожен готельний фундамент.

— Це пропозиція чи спосіб краще контролювати мої відрядження?

— Одне іншому не заважає.

Я усміхнулася. П’ятнична розмова перед поїздкою здавалася давньою, хоча минуло менше трьох тижнів.

— Випробувальний термін?

— Три місяці. Зарплата в листі, я його вже надіслала. Не погоджуйся, поки не прочитаєш цифри, бо я втратю до тебе повагу.

— А якби матеріал не набрав переглядів?

— Тоді я довше переконувала б керівництво. Перегляди допомогли, але роботу отримуєш не за них. Ти не кинулася публікувати першу гучну версію, витримала перевірку й написала чесно про власний конфлікт інтересів. Мені потрібна людина, яку можна відправити по історію й не пояснювати потім, чому вона вигадала половину для кращого вступу.