Розділ 20

Речі я складала швидко. Світла сукня після ночі зім’ялася; я загорнула її окремо, не намагаючись розправити тканину. Каблучка лежала біля лампи. На секунду я подумала залишити її як реквізит курорту, потім поклала у внутрішню кишеню валізи. Не на палець.

Святослав забрав свої речі зі службового номера й чекав біля рецепції. Між нами стояли дві валізи, його рюкзак і папка з копією протоколу розмови. Матеа принесла альбом програми.

— Фотографії вже всередині. Останню сторінку я залишила порожньою, — сказала вона.

— Дякую за все, — відповіла я. — Справді. Моя оцінка команди не зміниться через те, як ми поїхали.

Матеа кивнула.

— Я це ціную. Але якщо писатимете про проєкт, не робіть нас людьми, які нічого не бачать. Бачити й мати право змінити — різні речі.

Для працівниці курорту Матеа сказала вже забагато. Телефон лишився в сумці, тож її слова я просто запам’ятала — без права на цитату.

Катер мав відвезти нас до міста, звідки ввечері йшов пором на материк. Оксана й Віктор проводжали біля причалу. Оксана обійняла мене, Віктор потиснув руку Святославові й щось тихо сказав. Той кивнув.

На катері ми сіли в різних рядах. Курорт віддалявся, світлі будинки знову складалися в бездоганну картинку. З моря не було видно ані закритої стежки, ані будівельної сітки, ані людей, котрі розкладали наш конфлікт на юридичні формулювання.

У порту Святослав підійшов до мене й простягнув невеликий зашифрований накопичувач.

— Тут копії фотографій, документи, які Івана дозволила передати тобі, і наша переписка з датами. Пароль надішлю окремо.

Я не взяла відразу.

— А твоя публікація?

— Поставив на паузу на сорок вісім годин. Редакція незадоволена, але погодилася.

— Чому сорок вісім?

— Бо далі Івана вирішуватиме, чи готова чекати. Це її ризик, не мій і не твій.

Уперше Святослав назвав право Івани вирішувати, а не тільки власний обов’язок її захистити.

— Мені не потрібна пауза як жест, — сказала я.

— Це не жест. Ти маєш право перевірити матеріали, у які я тебе втягнув. Я мав дати його раніше.

Я взяла накопичувач і подякувала. Тепліше сказати не вийшло.

Ірина додзвонилася, коли ми чекали на пором.

— Купила вам квитки на вечірній рейс із материка, — сказала вона. — Повертаєтеся сьогодні. Завтра зранку зустріч із юристами.

— Я не полечу.

Святослав, який стояв за кілька метрів, підняв голову.

— Що означає «не полечу»? — голос Ірини став тихішим.

— Залишуся на острові ще на добу. У мене є згода джерела, документи й офіційна позиція курорту. Треба перевірити дати та знайти незалежне підтвердження. Якщо полечу зараз, до завтра матиму лише дві чужі версії.

— Ти досі у відрядженні від «Лінії».

— Після того, як курорт припинив перевірку, фактично ні. Готель у місті оплачу сама. Матеріали передам юристам до вечора.

Ірина мовчала. Я бачила, як пором підходить до причалу, працівники готують канати.

— Ти розумієш, що рекламний контракт після цього майже мертвий? — запитала вона.

— Розумію.

— І що я не обіцяю публікацію, поки не перевіримо кожен рядок?

— Саме цього й хочу.

— До шостої надішли структуру матеріалу. Не зв’язуйся з інспекціями від імені журналу без погодження. І знайди нормальний готель, а не кімнату над баром.

Вона завершила дзвінок раніше, ніж я встигла подякувати.

Святослав підійшов, коли пасажири вже ставали в чергу.

— Я залишуся й допоможу.

— Не треба. Контакти ти вже передав, а тепер мені доведеться окремо перевірити, що я можу довести без твоїх висновків перед очима.

— У мене є техніка й вільний час.

— Решту я зроблю сама.

Він хотів заперечити, але зупинився.

— Добре.

— Ти їдеш?

— На материку зустрінуся з редактором відеовідділу. Потім додому. Якщо буде потрібна конкретна інформація, відповім.

— Лише конкретна інформація, Свят. Без готових висновків.

— Домовилися.

Оголосили посадку. Святослав підняв рюкзак, але не рушив.

— Дарина, я не проситиму зараз пробачити. Тільки хочу сказати: те, що було між нами, не було прикриттям.

Я й сама розуміла, що почуття не були прикриттям. Від цього розлука не ставала легшою.

— Іди, Свят. Пором не чекатиме.

Він кивнув і став у чергу. Я дивилася, як Святослав проходить контроль, піднімається трапом і знаходить місце біля борту. Ми бачили одне одного до самого відплиття, але жоден не помахав.

Коли пором відійшов, у моїй долоні лишився накопичувач із доказами, а у внутрішній кишені валізи — каблучка від шлюбу, якого не існувало.