Розділ 14

— Я не можу поставити оцінку на п’ятий день, — сказала я Ірині телефоном.

Ми розмовляли на терасі номера. Святослав пішов перев’язати руку в медичний кабінет, тож принаймні не чув, як я захищаю редакцію, якій він не довіряв.

— Можеш, — відповіла Ірина. — Це попередній внутрішній бал. Сервіс, номер, програма, кухня. Ніхто не просить публікувати вирок.

— Вони будують нові вілли. Частина території закрита, берегова стежка перекрита.

— Курорт розширюється. Це було в презентації.

— У презентації не було закритого громадського проходу.

У слухавці стих шелест клавіатури.

— Ти вже почала копати?

— Я перевіряю місце, як ви просили.

— Я просила перевірити програму для молодят, а не земельний кадастр Хорватії. Дарино, ми два місяці погоджували незалежний огляд. Якщо ти привезеш текст про погану табличку на стежці, ніхто не стане від цього чеснішим. Оціни те, чим користувалася сама.

Її аргумент мав сенс. Кран за мисом не робив номер гіршим, а працівників — менш уважними. Я могла високо оцінити проживання й окремо поставити запитання щодо будівництва, не дозволяючи жодній частині історії підмінити іншу.

— Вісім із десяти, — сказала я. — Попередньо. Без дозволу використовувати в рекламі до завершення перевірки.

— Зафіксувала. І, будь ласка, не повідомляй курорту, хто ви, до від’їзду.

Я завершила дзвінок. На екрані лишилося відкрите листування, де Ірина ще в перший день назвала цю поїздку моїм шансом. Тепер шанс мав чітку ціну: привезти матеріал, який усіх влаштує, і не ставити зайвих запитань до того, як рекламний відділ підпише договір.

На репетицію танцю ми прийшли останніми. Майданчик біля каплиці накрили світлою тканиною, музика лунала з прихованих колонок. Інструктор показував просту послідовність: кілька повільних кроків, поворот, зміна напрямку. Її розрахували на людей без підготовки, до того ж у святковому вбранні, але Віктор усе ж плутав ліву ногу з правою.

— Я двадцять дев’ять років ішов до цієї жінки, — виправдовувався він. — Не вимагайте, щоб тепер рухався швидко.

Оксана поправляла йому плечі й тихо рахувала. Французька пара одразу додала ефектний поворот, через який дівчина ледь не зачепила сусідній столик.

Святослав став навпроти мене й поклав долоню на талію.

— Танцювати вмієш? — запитала я.

— На випускному вистачило, а ноги відтоді ті самі.

— Тобі було сімнадцять. Не найсвіжіший досвід.

Перші кроки він справді виконав упевнено, потім спробував вести швидше за музику. Я вперлася долонею йому в плече.

— Не тягни. Я сама йду.

— Якщо кожен ітиме сам, це буде прогулянка.

— Тоді слухай музику, Свят.

Скорочене ім’я цього разу прозвучало свідомо. Святослав на мить збився з кроку, усміхнувся й дозволив мені повернути нас у ритм.

Поступово ми перестали рахувати. Його долоня лежала на моїй спині, пальці часом рухалися разом із тканиною сукні. Сонце пробивалося крізь гілки, на майданчику пахло пилом і розігрітим полотном. Коли інструктор вимкнув музику, ми ще зробили пів оберту й зупинилися ближче, ніж починали.

— Виходить, — сказав Святослав.

— Бо ти нарешті перестав керувати.

— Не псуй момент висновками.

Обітниці ми мали писати окремо. Я взяла новий записник і пішла до басейну. На першій сторінці довго не з’являлося нічого, окрім дати. Що могла обіцяти людина чоловікові, з яким її шлюб закінчиться за два дні? Не ховати зарядні кабелі? Не відбирати ковдру? Відповідати на повідомлення після повернення?

Я написала кілька рядків, закреслила половину й закрила записник.

Святослав знайшов мене за годину. Приніс лимонад і маленький паперовий пакет.

— Простягни руку.

— Звучить тривожно після обітниць.

— Ліву.

Він обережно зняв каблучку, яка справді вже лишала червону смугу, й надів іншу — на пів розміру більшу. Такий самий простий метал, без каменя.

— Ти їздив у місто?

— Попросив працівника рецепції обміняти. Чек видав мою неуважність, не твою руку.

Я покрутила каблучку. Нова сиділа вільно й не тиснула.

— Через два дні її все одно доведеться зняти.

— Через два дні вирішимо.

Він сказав це спокійно, проте я почула те, чого в словах прямо не було. Святослав не хотів, щоб разом із програмою закінчилося все інше.

— Ти вже написав обітниці? — запитала я.

— Настільки чесно, наскільки зміг.

Відповідь лишала місце для сумнівів. Я закрила його поцілунком серед білого дня, біля басейну, де ніхто не просив нас грати молодят.