Розділ 12

До одинадцятої залишалося три години й подарункова вечеря, скасувати яку без пояснень ми не могли. На терасі біля басейну поставили сім маленьких столиків, прикрашених гілками оливи. Матеа просила пари не оцінювати ціну подарунка — лише точність.

Святослав поклав переді мною прямокутний пакунок у крафтовому папері. Усередині був невеликий записник у полотняній обкладинці й тонкий механічний олівець із затискачем.

— Бо я журналістка? — запитала я.

— Бо твій телефон перегрівається через десять хвилин на сонці, а потім ти записуєш чужі прізвища на серветках. Учора одну ледь не забрав офіціант.

Я розгорнула записник. Папір був щільний, кремовий, на внутрішньому боці обкладинки — кишенька для візиток. Річ проста й настільки доречна, що на мить стало прикро: Святослав помічав мене уважніше, ніж люди, з якими я працювала роками.

— Дякую.

— Тепер твій.

Він відкрив шкіряний футляр, провів пальцем по маленьким літерам й одразу дістав із кишені старий пластиковий боксик. Чорна стрічка на кришці вже відклеювалася.

— Я бачив цей футляр у крамниці, — сказав Святослав.

— Але не купив.

— Вирішив, що старий ще витримає.

— Він виглядає так, ніби витримав один шлюб і складне розлучення.

Святослав засміявся. Переклав карти пам’яті в нові кишеньки, перевірив застібку.

— Добре вибрала. Дякую.

Під столом його рука знайшла мою. Цього не вимагала програма, а Матеа розмовляла з іншою парою і взагалі не дивилася в наш бік. Святослав переплів наші пальці, великим провів по каблучці. Я не забрала долоню.

Після десерту пари читали короткі пояснення до подарунків. Французька блогерка подарувала чоловікові вінтажні запонки, бо він загубив свої на весіллі. Оксана купила Вікторові дешевий водонепроникний годинник.

— Щоб не носив у море той, який подарував син, — пояснила вона. — Він третій день перевіряє, чи не намок ремінець.

Віктор подарував їй складну лупу для читання дрібних написів.

— Це натяк? — примружилася Оксана.

— Це турбота про сімейний бюджет. Ти купуєш половину речей, бо не бачиш ціну.

Вони сперечалися ще кілька хвилин, а потім Оксана поклала лупу до сумочки, а годинник застебнула на зап’ясті чоловіка. Замість промов про долю — дві речі, вибрані людьми, які знали чужі щоденні незручності.

Біля дверей номера Святослав торкнувся моєї талії.

— До виходу ще сорок хвилин.

— Знаю.

Він нахилився й поцілував мене вже без тієї обережності, з якою торкався біля каплиці. Моя спина торкнулася дверей, ключ-картка лишилася затиснутою між пальцями. Святослав провів долонею по боці, зупинився на голій шкірі над краєм сукні. Від нього пахло вином і нічним повітрям.

Я відповіла, вчепившись у комір його сорочки. Усі запитання, які ми мали обговорити, не зникли — просто на кілька хвилин перестали бути єдиною правдою між нами.

Святослав відступив першим. Притиснувся чолом до мого, дихав важче.

— Якщо зайдемо, об одинадцятій нікуди не підемо.

— Тоді не заходь.

Він подивився на мене, переконуючись, що почув правильно. Я відчинила двері й зайшла сама.

За сорок хвилин вийшла в темних штанах, кросівках і тонкій куртці. Святослав чекав на терасі, уже з рюкзаком.

— Готова? — запитав він.

— Ні. Але ходімо, поки не передумала.

Ми залишили номер через терасу, спустилися доріжкою до причалу й обійшли службовий корпус. Далі стежка підіймалася крізь сосни до старої дороги. Святослав рухався попереду, перевіряючи світло ліхтарів. За останніми віллами стало темно, і лише море внизу відбивало вузьку смугу місяця.

Біля повороту він зупинився й показав на кам’яний парапет.

— Звідти видно ворота. Не виходь на дорогу.

Ми присіли за стіною. Унизу, на будівельному майданчику, горіли два прожектори. Було видно каркас нової вілли, бетонну стіну й помаранчеву сітку вздовж урвища.

О пів на дванадцяту за поворотом з’явилися фари. Вантажівка повільно під’їхала до воріт. Охоронець вийшов із будки, підняв шлагбаум.

Святослав почав знімати. Затвор працював майже беззвучно. Він зафіксував номер машини, час на табло біля воріт, розвантаження металевих конструкцій. Я записувала в новий блокнот послідовність подій.

Друга машина приїхала за десять хвилин. Разом із нею — темний позашляховик. З нього вийшов чоловік у світлій сорочці. Я впізнала Томислава Вуковича з презентації на сайті курорту.

— Власник, — прошепотіла я.

Святослав кивнув, не опускаючи камери.

Позаду хруснула гілка.

Ми обоє обернулися. Дорогою з боку курорту рухався промінь ліхтаря.

Святослав узяв мене за зап’ясток і потягнув нижче, між сосни. Ми спустилися кілька метрів схилом, пригнулися за широким стовбуром. Каміння ковзало під підошвами. Я втрималася, схопившись за його плече.