Розділ 11

Прокинулася я від того, що Святослав обережно висмикував край ковдри з-під моєї ноги. За ніч я перетнула умовну середину ліжка й опинилася ближче до нього, ніж дозволяли наші правила. Його рука лежала на подушці біля мого обличчя.

— Вибач, — пробурмотіла я й відсунулася.

— За що? Ковдра спільна.

Він говорив тихо, ще сонно. Без звичної зібраності Святослав здавався молодшим. На щоці лишився слід від подушки, волосся стирчало на потилиці. Рука вже майже піднялася до тієї смішної прядки, коли я відкинула ковдру й встала першою.

До обіду ми мали вільний час. Святослав запропонував зняти містечко, я — поговорити з місцевими підприємцями про вплив курорту. Вперше наші професійні плани збігалися настільки, що не потребували суперечки.

Ми пішли береговою стежкою. Вона починалася за причалом і кілька сотень метрів тягнулася між морем та кам’яними огорожами. Далі шлях перекривала нова дерев’яна брама з табличкою про небезпеку каменепаду. Обхід вів угору, до дороги.

— Цей прохід був громадським? — запитала я.

Святослав сфотографував табличку.

— За картою — так. Курорт закрив його минулої осені. Офіційно через схил.

— А неофіційно?

— Він виходить просто до нових вілл і приватної бухти.

Я дістала телефон, зняла браму й координати. Святослав подивився на мене, але нічого не сказав.

— Це для моїх нотаток, — пояснила я. — Доступ до міста стосується огляду курорту.

— Згоден.

— Не звикай.

Ми піднялися до дороги. Спека лягла на плечі, вітер сюди майже не доходив. Біля невеликого гаража чоловік у сірій футболці ремонтував електрокар. Я впізнала працівника, який пропустив Святослава за службову хвіртку.

— Лука Марич, технічна служба, — представився він, коли Святослав привітався хорватською. Далі перейшов на англійську. — Знову шукаєте краєвид?

— Сьогодні дружина шукає дорогу до міста, — відповів Святослав.

Я показала на закриту стежку й запитала, чи готель попереджає гостей про обхід. Лука витер руки ганчіркою.

— На рецепції є карта. Старий шлях небезпечний після дощів, тому його закрили торік.

— Це сталося до початку будівництва чи вже після?

Він глянув на Святослава. Той лишився біля електрокара з опущеною камерою.

— Приблизно тоді ж, — обережніше сказав Лука. — За дозволи я не відповідаю, про них краще запитайте керівництво.

З гаража його покликали. Перед тим як піти, Лука тихо додав:

— Якщо пишете про сервіс, напишіть, що в нас хороші люди. Рішення ухвалюють не вони.

Ми рушили далі. Святослав тримав камеру опущеною: не фотографував Луку без згоди.

— Він твоє друге джерело? — запитала я, коли ми відійшли.

— Ні. Після тиску й не стане. Ти дала йому відступити, тому він сам сказав найважливіше.

Я проковтнула готовий жарт. Після вчорашнього поцілунку навіть професійна похвала від Святослава набувала іншої ваги.

У містечку ми працювали окремо. Я поговорила з власницею кав’ярні, продавчинею на ринку й чоловіком, який здавав невеликі апартаменти. Курорт привів більше туристів і дав роботу, але поступово перекрив частину берега. Ніхто не говорив про катастрофу. Людей дратували дрібні зміни, з яких поволі складалося відчуття, що море біля їхнього міста тепер належить комусь іншому.

Біля полудня я побачила Святослава на площі. Він сидів за столиком з Іваною. Між ними лежав план і кілька аркушів, і цього разу він не ховався. Помітивши мене, він злегка кивнув, запитуючи поглядом, чи підійду.

Я похитала головою. Дозвіл Івани говорити зі мною він ще не отримав, а перетворювати її на об’єкт спостереження не хотілося.

У номері Святослав показав мені частину матеріалів. На старій схемі межа дозволеного будівництва проходила вище від бухти. На нових фотографіях бетонна основа виходила майже до води. Були також два різні висновки щодо схилу — перший вимагав додаткового укріплення, а другий називав ризик прийнятним.

— Підписи різні, — зауважила я.

— Другий висновок робила інша компанія після звільнення Івани. Сам по собі це не порушення.

— А роботи після припису?

— Вона має листування. Потрібне незалежне підтвердження актуального стану і вказаної дати.

Я гортала фотографії тріщин на підпірній стіні, металевих сіток, свіжого бетону. Жоден кадр не доводив, що курорт небезпечний. Разом вони доводили, що його бездоганна картинка має частину, яку гостям не показують.

— Чому ти довірив це мені тепер?

Святослав сперся долонями об стіл.

— Бо вчора мав сказати більше. І тому, що ти вже сама збираєш матеріал.

— Я збираю факти для огляду, — нагадала я.

— Добре. Сперечатися про назву будемо, коли зрозуміємо, що в нас є.

Він підняв руки, відступаючи. На правій долоні лишилася тонка сіра смуга від олівця.