Розділ 10

Подарунки мали чекати до наступного вечора, а того дня на нас була запланована дегустація із зав’язаними очима. У ресторані прибрали половину столів, залишивши пари на відстані, достатній для приватної розмови. На кожному місці стояли тарілки, склянки з водою й темно-сині тканинні пов’язки.

— Якщо в програмі є пункт про годування одне одного виноградом, я піду, — попередила я.

— Після печери? — Святослав сів навпроти. — Дивна межа хоробрості.

Жінку біля оливи ми не обговорювали. Святослав повернувся до номера за годину до вечері, поклав полотняну сумку в сейф і запитав, чи я готова. Він міг збиратися виконати обіцянку після програми або сподіватися, що красивий вечір відкладе незручну розмову.

Матеа пояснила правила. Спочатку один партнер надягав пов’язку й куштував страву, яку другий описував без назви інгредієнтів. Потім вони мінялися. Між подачами на столі з’являлися картки із запитаннями.

Святослав зав’язав мені очі. Пальці зібрали волосся з шиї, вузол ліг низько на потилицю. У темряві дзенькіт посуду став виразнішим, запахи — густішими. Я чула його рухи навпроти, шурхіт рукава по скатертині.

— Відкрий рот, — тихо сказав він.

— Ти міг вибрати менш підозрілий тон.

— Міг. Але так цікавіше.

Ложка торкнулася нижньої губи. Щось прохолодне, солодке й солоне водночас — інжир, м’який сир, крапля меду. Я назвала два інгредієнти з трьох.

— Пропустила перець, — підказав Святослав.

— Там його не було. Ти вигадав третій інгредієнт?

— Хотів перевірити, чи визнаєш поразку без доказів.

Я простягнула руку й знайшла його зап’ясток. Пульс під пальцями був рівним. Святослав не відсунувся, лише перевернув долоню й на секунду стиснув мою руку.

Коли настала його черга, я навмисно дала йому ложку лимонного сорбету одразу після теплої риби. Він скривився, зняв пов’язку на одне око й подивився на мене.

— Це помста?

— Перець шукаю.

Ми засміялися одночасно. Карта й зустріч біля оливи нікуди не зникли, але на кілька хвилин перестали займати весь простір між нами.

Перша картка питала, яку рису партнера ми недооцінили на початку. Святослав прочитав уголос і відсунув тарілку.

— Твою витривалість.

— Яку саме? У шлюбі з тобою?

— У роботі. Після садиби я думав, що ти просто захищаєш редакційне рішення. Потім прочитав два твої старі репортажі. Ти вмієш залишатися з людьми довше, ніж їм комфортно, але не тиснути. Вони самі починають говорити.

Я не очікувала, що він читав мої тексти й запам’ятав метод, якого я сама ніколи не формулювала.

— Чому тоді назвав мене рекламною копірайтеркою?

— Я назвав рекламою матеріал, але чудово розумів, що ти почуєш це на свій рахунок. Був злий і знав, куди вдарити.

— Приємна точність через три місяці.

Святослав обійшовся без «вибач», проте цього разу витримав мій погляд. Я покрутила картку між пальцями.

— Я недооцінила твою уважність, — сказала я. — Думала, ти бачиш тільки те, що можна перетворити на викриття.

— А тепер?

— Тепер знаю, що ти пам’ятаєш розмір чужих каблучок і каву без цукру. Це трохи лякає.

— Каблучка вийшла правильна?

— Майже.

Він узяв мене за ліву руку й провів пальцем під металом. За два спекотні дні шкіра трохи набрякла.

— Тісна. Завтра поміняю.

— Не треба. Лишилося кілька днів.

Святослав підняв очі. «Кілька днів» прозвучало як дедлайн, і від цих слів каблучка на пальці немов стала ще тіснішою.

Наступна картка просила назвати родинну фотографію, яку ми зберегли б першою. Святослав довго мовчав.

— У нас не було таких, — нарешті сказав він.

— Взагалі?

— Фотографій було багато. Мама любила, щоб ми щонеділі сідали разом, батько ставив камеру на таймер. На всіх ми виглядали нормально. Навіть у рік, коли вони вже майже не розмовляли.

Він дивився на тарілку, збираючи крихти подушечкою пальця.

— Тому ти не любиш постановочні кадри.

— Я не люблю, коли їх видають за доказ. Гарна фотографія може бути правдивою. Просто не обов’язково говорить усю правду.

— Текст теж.

— Знаю.

За сусіднім столом хтось упустив виделку. Офіціант швидко замінив її, Матеа тихо розмовляла з французькою парою. Я більше не шукала заперечення, а Святослав не намагався виграти останньою реплікою.

Після вечері Святослав запропонував пройтися до каплиці. Доріжка вела вгору крізь сосни, ліхтарі світили низько, не ховаючи неба. Вітер став прохолоднішим. Я схрестила руки на грудях, і він зняв легкий піджак.

— Не треба, — сказала я.

— Не перетворюй кожну річ на переговори.