Розділ 9

Він вийшов із ванної в темних шортах і футболці, витираючи волосся рушником. Погляд ковзнув до кабелю на столі, потім до полотняної сумки. Я не вміла читати думки, але Святослав точно помітив, що блискавка лишилася розстебнутою.

— Знайшла? — запитав він, кивнувши на кабель.

— Кабель — так. Під ним лежала карта.

Рушник зупинився на його плечі.

Оксана радила запитати. Вона не уточнила, що робити, якщо співрозмовник заздалегідь готується не відповідати.

— Я не розгортала її повністю, — продовжила я. — Але побачила Vela Mare, червону межу й позначку про роботи після припису. Це має стосунок до наших нічних пейзажів?

Святослав поклав рушник на спинку крісла надто спокійно. Я чекала хоча б докору за чужу сумку, але він уже готував іншу відповідь.

— Я збираю матеріал про доступ до узбережжя. Не для «Лінії».

— І ти вирішив збирати його паралельно з нашим відрядженням?

— Можливість з’явилася раніше. Запрошення на курорт дало доступ, якого я не мав.

— Тому й погодився за дві години.

— Це вплинуло на рішення, — визнав Святослав.

Він вимовив це без виклику, майже обережно. Я сіла на край ліжка, залишивши між нами стіл із картою.

— Хто така Івана?

Святослав повільно видихнув.

— Моє джерело. Більше я не можу сказати без її дозволу.

— Ти використовуєш мене як прикриття для іншого матеріалу.

— Я використовую власний доступ. Ти виконуєш свою роботу, я — свою. Вони не повинні перетнутися.

— Уже перетнулися. Ми живемо в одному номері, представляємо одне видання й удаємо подружжя. Якщо тебе впіймають у закритій зоні, ніхто не повірить, що дружина випадково сім днів нічого не помічала.

— Я подбаю, щоб мене не впіймали.

— Ти пропонуєш мені довірити роботу цій гарантії?

— Ні. Але більшого поки гарантувати не можу.

Я підвелася й узяла телефон, але пояснювати Ірині поки не було чого. Святослав фотографував узбережжя для іншого матеріалу, мав карту й конфіденційне джерело. Для репортера це не злочин, та для мого фальшивого чоловіка — достатня причина зіпсувати поїздку.

— Обіцяй принаймні не використовувати моє ім’я, доступ чи тексти.

— До твоїх матеріалів я не торкнуся й твого імені не назву.

— І не лізти туди, де через тебе можуть припинити нашу перевірку.

На це він відповів не відразу.

— Я не можу пообіцяти, що не зроблю потрібного кадру, якщо з’явиться можливість.

Я стиснула блокнот за край так, що обкладинка вигнулася. Пожбурити ним у Святослава здавалося приємнішим, ніж оцінити його чесність.

— Тоді не розповідай мені, що не поставиш під удар. Ти просто вважаєш ризик прийнятним.

Я взяла косметичку й пішла у ванну. Коли повернулася, карта вже лежала в застебнутій сумці, а Святослав читав телефон зі свого боку ліжка. За дверима він так і не спробував продовжити розмову.

Ми побажали одне одному доброї ночі ввічливіше, ніж незнайомі люди в купе.

Наступного ранку програма дала нам кілька вільних годин для пошуку подарунків. До містечка можна було дістатися готельним катером або пройти уздовж берега старою стежкою. Я обрала катер. Святослав сказав, що піде пішки.

— Окремо? — перепитала Матеа на причалі. — Завдання передбачає таємницю, але не сімейну сварку.

— У нас різний темп покупок, — пояснила я.

Святослав обійняв мене за плечі перед іншими парами.

— Дарина не терпить, коли я стою над нею в магазині.

— Бо ти фотографуєш цінники, поки я думаю.

— Бачите? — звернувся він до Матеа. — Ми бережемо шлюб.

Його долоня на моєму плечі була частиною вистави. Проте перед тим, як піти стежкою, Святослав нахилився й тихо сказав:

— Якщо хочеш, увечері покажу те, що вже можу. Без імені джерела.

Я не дала відповіді. Катер відходив, і працівник уже забирав канат із тумби.

У містечку я довго не могла придумати подарунок. Святослав не носив прикрас, крім годинника. Сувеніри з якорями образили б його професійний смак, дорога річ створила б непотрібне зобов’язання. Я зайшла до крамниці зі шкіряними виробами й побачила невеликий футляр для карт пам’яті — темно-коричневий, м’який, із чотирма кишеньками. Прозорий пластиковий футляр Святослава закривався шматком чорної стрічки; я помітила це вранці біля його ліжка.

Майстер вибив усередині маленькі літери «О. С.». Я відмовилася від повного імені: навіть вигадана дружина не мала права маркувати чужі речі надто помітно.

На зворотному шляху я побачила Святослава біля старої оливи над берегом. Він стояв не сам. Поруч була жінка років тридцяти п’яти в світлій сорочці й потертих джинсах. Вони розмовляли близько, щоб не підвищувати голос через вітер. Жінка передала йому тонкий конверт.