Розділ 8

Після моря я заснула на годину й прокинулася, притиснувши до себе подушку Святослава. Його в номері не було, зате на кріслі лежала складена футболка, яку я повернула після душу, а поряд — записка на готельному блокноті: «На зустрічі з адміністратором причалу. Повернуся до сьомої».

Він дотримав слова, даного вночі. Тільки записка не відповідала на запитання, навіщо фотографові друга зустріч із причалом. Та ще й у компанії адміністратора.

О сьомій ми мали вечерю з Оксаною та Віктором у маленькому ресторані у старому містечку. Це не входило до програми — Віктор почув про місце від Ніколи й забронював стіл на чотирьох, навіть не поцікавившись нашими планами.

— Якщо відмовитеся, він образиться, але скаже, що йому байдуже, — попередила Оксана біля катера. — Потім два дні читатиме меню вголос і пояснюватиме, що ми втратили.

— Я просто люблю, коли люди мають повну інформацію, — озвався Віктор.

Святослав прийшов вчасно. Він перевдягнувся в темну сорочку, а його волосся ще було вологим після душу. Коли сів поруч, його коліно торкнулося мого. На вузькій лаві відсунутися означало притиснути Оксану до стіни, тож я лишила все як є.

Містечко ввечері ставало іншим. Денна білизна каменю зникла, у вікнах загорілося жовте світло, між столиками ходили коти. Ресторан займав невелике подвір’я під виноградом. Нам принесли рибу, картоплю з розмарином, салат із помідорів і хліб, який Віктор одразу почав ламати руками.

— Розкажіть, чому так довго не одружувалися, — попросила я, коли Оксана згадала їхню дружбу.

— Бо були зайняті іншими людьми, — відповіла вона. — А потім я овдовіла, він розлучився, діти виросли. Ми ще років п’ять ходили разом у театр і вдавали, що це нічого не означає.

— Я не вдавав, — заперечив Віктор. — Я чекав слушного моменту.

— Двадцять дев’ять років?

— Зате не поспішив.

Оксана закотила очі й поклала йому на тарілку шматок риби без кісток. Святослав стежив за ними з тією самою тихою увагою, з якою дивився на людей перед вдалим кадром.

— А ви? — Віктор повернувся до нас. — Як зрозуміли, що час?

Ми мали готову історію про міст, дощ і парасолю. Я відкрила рот, але Святослав відповів раніше:

— Мені набридло їхати після вечері в інший кінець міста.

Я повернулася до нього.

— Дуже романтично.

— Ти питала правду.

— Не пам’ятаю, щоб ми жили в різних кінцях міста.

— Тепер уже ні.

Оксана засміялася, Віктор кивнув так, наче відповідь задовольнила його повністю. Святослав відламав шматок хліба й поклав на мою тарілку. Він імпровізував, але в його голосі не було гри. На кілька секунд я уявила наші вечері у квартирі, ключі в одній мисці біля дверей, його фотосумку на моєму стільці. Картинка вийшла небезпечно легкою.

Після десерту Оксана повела мене до маленької крамниці поруч. Їй потрібен був шарф для доньки, а насправді — привід залишити чоловіків удвох і розпитати мене без свідків.

— У вас усе добре? — запитала вона, перебираючи шовкові хустки.

— Звісно. Чому питаєте?

— Зранку ви дивилися одне на одного так, наче знаєте, про що мовчите. Увечері — наче ще не вирішили.

Я взяла синю хустку з дрібними човнами.

— Ми багато працюємо. Іноді привозимо роботу із собою.

— Не треба мені нічого пояснювати. Я двічі була заміжня й один раз майже вийшла втретє за чоловіка, який називав свій гараж «чоловічою територією». Я просто хотіла сказати: якщо не знаєте, запитайте. Люди витрачають роки на здогадки, а потім з’ясовується, що відповідь була неприємна, але коротка.

Вона вибрала зелену хустку, заплатила й більше до теми не поверталася.

Біля причалу на нас уже чекали чоловіки. Святослав стояв під ліхтарем, тримаючи мою сумку, яку я залишила на лаві. Побачивши мене, він не спитав, що говорила Оксана. Лише простягнув сумку й поправив ремінець, перекручений біля пряжки.

На зворотному катері Матеа надіслала в групу наступне завдання: за два дні, до спеціальної вечері, кожен мав вибрати для партнера невеликий подарунок, який доведе, що за цей час він помітив щось справжнє.

— Можеш подарувати мені мовчання, — сказала я Святославові. — Воно безкоштовне й рідкісне.

— Не підійде. Я вже помітив, що ти його не любиш.

Коли ми повернулися до номера, Святослав пішов у душ, а я шукала зарядний кабель у його полотняній сумці. Він сам сказав, що поклав туди запасний, тож цього разу я не почувалася людиною, яка нишпорить у чужих речах.

Кабель лежав зверху. Під ним — складена карта острова.

Я розгорнула лише край, щоб витягти дріт, і побачила нанесену від руки червону лінію. Вона проходила через нижній мис Vela Mare, відтинаючи нові вілли від решти курорту. Поряд стояла дата й коротка позначка англійською: «роботи після припису».

У ванній вимкнулася вода.

Я встигла скласти карту й покласти кабель на стіл до того, як Святослав відчинив двері.