Розділ 7

Уранці море здавалося спокійним, але щойно катер вийшов із бухти, під днищем з’явився короткий упертий удар хвилі. Матеа залишилася на березі, а з нами поїхали гід Нікола й інструкторка з плавання. У човні було чотири пари, коробка з масками та ластами й кошик із рушниками.

Я сіла ближче до борту. Святослав мовчки подав мені пляшку води, потім влаштував рюкзак із камерою так, щоб на нього не летіли бризки. Після вчорашньої суперечки ми розмовляли лише про час сніданку і про сонцезахисний крем. У ліжку між нами повернулася відстань першої ночі.

Нікола розповідав про бухту на іншому боці острова. Під скелею була невелика морська печера, куди можна заплисти в спокійну погоду. Завдання полягало не в спортивному результаті: один партнер мав задавати темп, другий — не випереджати й повідомляти, якщо потребує зупинки.

— Звучить як шлюб, — зауважив Віктор.

— У шлюбі той, хто задає темп, зазвичай про це не знає, — відповіла Оксана.

Біля печери катер кинув якір. Вода під нами була чистою настільки, що на мілкій частині виднілося світле каміння. Далі колір різко темнів. Я вміла плавати, щоліта їздила з батьками на річку й не боялася моря з берега. Але не любила момент, коли під ногами зникало дно. У дев’ять років я зісковзнула з надувного матраца на середині озера. Батько витягнув мене за хвилину, жодної великої трагедії не сталося, та тіло досі пам’ятало чорну воду внизу краще, ніж мої дорослі аргументи.

Святослав натягнув маску на лоба і подивився на мене.

— Можемо лишитися на човні.

— Я не казала, що не попливу.

— Ти вже п’ять хвилин затягуєш один ремінець.

Я опустила очі. Ремінець на ласті справді врізався в палець.

— Не люблю глибини, коли не бачу дна.

— У печері буде видно стіни. До входу метрів двадцять п’ять. Попливемо біля мотузки, я буду з твого правого боку. Якщо захочеш назад, повернемося без обговорень.

Замість умовлянь Святослав розклав відстань на зрозумілі частини.

— Гаразд. Тільки не хапай мене зненацька.

— Не хапатиму.

Ми спустилися у воду з платформи. Спочатку холод води увійшов під купальник, перехопив дихання, а потім тіло звикло. Святослав тримався праворуч, не торкаючись, але я бачила рух його руки щоразу, коли повертала голову. До печери ми дісталися повільніше за інших. Біля входу вода стала майже чорною, звук хвиль змінився, повернувся від каменю глухим відлунням.

Я зупинилася.

— Назад? — запитав він.

До катера було двадцять п’ять метрів відкритої води. Попереду — кілька гребків до світлої смуги всередині печери. Я похитала головою.

— Далі.

Святослав простягнув руку долонею догори й чекав, доки я сама вкладу в неї пальці. Так ми й попливли під кам’яний звід.

Усередині печера розширювалася. Сонце проникало крізь воду ззовні й підсвічувало її знизу, і від неї по стінах рухалися сині відблиски. Тут пахло мокрим каменем, а не відкритим морем. Я відпустила руку Святослава, зняла маску й озирнулася.

— Варто було? — запитав він.

— Майже. Якби ти не зіпсував момент розмовами про майбутній текст.

— Зате ти перестала стискати зуби.

Я бризнула в нього водою. Святослав ухилився, але хвиля вдарила об стіну й повернулася просто йому в обличчя. Він відкашлявся, провів долонею по волоссю. Я засміялася. Мій голос під склепінням став гучнішим і чужішим.

На зворотному шляху я вже не трималася за мотузку. Коли під нами знову відкрилася темна глибина, пальці Святослава ковзнули по моїй руці й одразу відпустили. Він плив поруч, і зараз мені цього вистачило.

Біля катера здійнялася хвиля. Платформа хитнулася, я невдало поставила ногу, й він підтримав мене під ребрами. Наші мокрі тіла зіткнулися, долоня Святослава лишилася на моїй шкірі. Усе тривало кілька секунд, необхідних, щоб я стала рівно, але ми обоє помітили, що вже стоїмо на платформі й вже можна було б відступити.

Він відпустив першим.

На човні Святослав загорнув мене в рушник і поклав поруч зі мною свою суху футболку.

— Одягни. На швидкості буде холодно.

— А ти?

— У мене є ще одна.

Звісно, мала бути. Він збирався в дорогу пів години, але передбачив більше, аніж я за вечір списків.

Футболка пахла пральним засобом і ним. Вона була завеликою, тож її поділ доходив мені майже до середини стегон. Святослав подивився, як я підкочую рукави, і відвернувся до моря.

Повертаючись, він зняв кілька кадрів скель, старого маяка й нашої групи. Коли човен проходив повз нижній мис Vela Mare, об’єктив знову повернувся до будівельного крана.

Цього разу я нічого не запитала.