Розділ 6

Після обіду в програмі була перерва. Я повернулася до номера писати нотатки, а Святослав сказав, що огляне місця для зйомки заходу. Він узяв обидві камери, полотняну сумку і пляшку води.

— На терасі теж буде захід. Навіщо тобі нижній мис, де будівництво?

— Зніматиму трохи лівіше, — відповів Святослав.

Він поцілував мене в скроню біля дверей — швидко й буденно. Я завмерла, а Святослав уже вийшов. За склом навпроти покоївка штовхала візок із рушниками, тож поцілунок призначався радше їй, ніж мені. Логічне пояснення не заважало шкірі біля волосся ще кілька секунд зберігати тепло.

Я сіла за ноутбук. Перші нотатки вийшли схожими на рекламний текст: «делікатний сервіс», «приватність», «простір, інтегрований у ландшафт». Я стерла останню фразу й замінила конкретикою — будинки не перекривають одне одному море, електрокари рухаються окремими доріжками, валізи зникають із рецепції раніше, ніж гості встигають їх згадати. Потім додала рушникових лебедів і канапу, непридатну для втечі від фальшивої дружини.

О четвертій Ірина написала: «Перші враження?»

Я відповіла: «Переконливо. Надто».

Вона прислала знак великого пальця й нагадала, що рекламний відділ чекає попередню оцінку до суботи. Я перечитала повідомлення двічі. Анонімна перевірка завершувалася тільки в понеділок, та рекламникам заздалегідь було потрібне запевнення, що все йде в потрібному напрямку.

Закривши ноутбук, я пішла до ресторану домовлятися про розмову з шефом після завершення програми. На терасі його не було, адміністраторка порадила звернутися до офісу в нижньому корпусі. Доріжка вела вздовж схилу, розгалужуючись біля службового павільйону. Праворуч стояла табличка «Лише для персоналу», ліворуч — стрілка до причалу.

Я вже повернула до офісу, коли побачила Святослава.

Він ішов службовою доріжкою поруч із чоловіком у сірій футболці. Той ніс згорнуті плани й говорив, раз у раз озираючись. Перед металевою хвірткою чоловік приклав перепустку, пропустив Святослава всередину й залишився зовні.

Мій фальшивий чоловік зник за огорожею, так і не помітивши мене.

Я не кинулася слідом. Проте зробила те, що завжди робила на роботі, коли співрозмовник випадково повідомляв більше, ніж планував: запам’ятала час, місце й зовнішність другого чоловіка. Потім зайшла до офісу ресторану, домовилася про інтерв’ю та спокійно повернулася до номера.

Спокою вистачило на двадцять хвилин.

Святослав прийшов близько п’ятої. На колінах світлих штанів лишився пил, а на лівому рукаві — суха соснова голка.

— Знайшов мис? — запитала я.

Він поставив камеру на стіл.

— Знайшов.

— За хвірткою «Лише для персоналу»?

Погляд Святослава змінився не різко, але я вже вміла помічати, як він на мить переставав рухатися, перш ніж обрати відповідь.

— Ти стежила за мною?

— Шукала офіс ресторану. Побачила, як працівник пропустив тебе на будівництво.

— Це не будівництво, а технічний прохід до нижнього мису. Я попросив дозволу зняти берег з іншого ракурсу.

— І вони так просто пустили гостя з двома камерами?

— Я пояснив, що працюю для туристичного видання.

— Ми мали не розголошувати, що працюємо для видання.

— Не називав журнал. У фотографа в медовий місяць може бути робота.

Я дивилася на полотняну сумку, яку він поклав біля столу. З неї стирчав край складеного паперу. Не карта курорту з рецепції — щільніший аркуш із синіми й червоними лініями.

— Покажеш кадри?

— Коли відберу.

— Зазвичай ти відразу показуєш, якщо вважаєш їх важливими.

— Зазвичай ми не одружені й ти не влаштовуєш допит у спальні.

— Не використовуй нашу легенду, коли тобі зручно.

— А ти не перетворюй кожну робочу розбіжність на доказ злочину.

Слово «злочин» вимовив він, не я. Святослав застебнув сумку різкіше, ніж зазвичай, а я відступила від столу, щоб не заговорити голосніше. Для суперечки про пейзажні фотографії ми обидва надто старанно стримувалися.

У двері постукали. Працівниця принесла коробку з нашими знімками й новий конверт від Матеа. Завтра о дев’ятій ми мали вирушити в море. Нижче було написано: «Візьміть речі для купання. Решту довірте партнерові».

Святослав прочитав картку через моє плече.

— З довірою в них сьогодні невдалий момент.

— Не хвилюйся. Плавати в різні боки ми ще не домовлялися.

Він провів рукою по волоссю й підійшов до тераси. Здавалося, хотів щось сказати, але за скляними дверима зупинився електрокар. Святослав натомість узяв мою долоню, покрутив каблучку, яка за день нагрілася на пальці.

— Я не зроблю нічого, що поставить тебе під удар, — тихо промовив він.

Я забрала руку.

— Для початку перестань говорити так, ніби вже робиш щось, про що мені не можна знати.