Розділ 5

Я сіла, натягнула на плечі легкий халат і підійшла до дверей. Тераса лежала в молочному місячному світлі, стіл і два крісла відкидали різкі тіні. Святослава не було ані там, ані на доріжці внизу.

На мить я уявила, як спускаюся за ним у незнайомій темряві, а потім почула власну редакторку: «Якщо персонаж у твоєму тексті робить дурницю, принаймні не називай її сміливістю». Це стосувалося нарису про туристів у горах, але чудово працювало й тепер.

Я зачинила двері, перевірила телефон і повернулася в ліжко. О другій сімнадцять на екрані не було повідомлень. Якщо Святослав вирішив посеред ночі фотографувати море, він дорослий і здатен пояснити це вранці. Якщо причина інша, блукання за ним навряд чи зробить її простішою.

Він повернувся через двадцять хвилин. Я лежала на боці, повернувшись до стіни, й слухала, як Святослав знімає взуття, ставить камеру на тумбочку, обережно відсуває край ковдри. Від нього тягнуло нічною прохолодою та соснами.

— Гарні кадри? — запитала я.

Матрац під ним завмер.

— Не спиш?

— Тепер це залежить від відповіді.

Кілька секунд він мовчав.

— Місяць вийшов над бухтою. Хотів перевірити довгу витримку.

— Настільки далеко, що з тераси тебе не було видно?

— Нижче дерева заважають світлу з корпусів.

Пояснення знову вкладалося в реальність без жодного зайвого краю. Фотограф прокинувся вночі й пішов ловити світло. В іншому відрядженні я б навіть не запитала.

— Наступного разу залиш записку. Якщо курорт загубить мого чоловіка в першу ніч, матеріал вийде надто коротким.

— Я думав, ти зрадієш додатковому місцю.

— Не настільки, щоб пояснювати Ірині, куди поділа дорогого фотографа.

Святослав ліг зручніше. У темряві між нами його голос звучав ближче.

— Залишу записку.

Вранці він був у душі, коли я прокинулася. На його половині ліжка лишилася неглибока складка, а на тумбочці — склянка води й карта пам’яті в прозорому футлярі. Футляр лежав на видноті, за кілька сантиметрів від моєї руки. Я затрималася біля тумбочки довше, ніж вимагав вибір сукні, але карти не торкнулася.

Програма починалася зі сніданку на нижній терасі. Після нічної тиші курорт виявився складним механізмом: електрокари підвозили продукти, працівники міняли подушки біля басейну, садівник збирав сухі голки з кам’яних сходів. У повітрі змішалися контрастні ноти кави, теплого хліба і смоли нагрітих сосен.

Оксана помахала нам від столу біля огорожі. Віктор уже встиг принести дві тарілки й тепер перекладав їй на блюдце половинку інжиру.

— Нарешті молодь, — сказала вона. — Ми думали, після вчорашнього поцілунку ви проспите до обіду.

Я мало не вдавилася ковтком води.

— У нас робота, — відповів Святослав.

— У медовий місяць це так називається? — Віктор зручніше вмостив окуляри на носі. — Треба було одружуватися пізніше. Я стільки термінів пропустив.

Оксана штовхнула його ліктем, але усмішки не стримала. Вони сперечалися тихо й звично, без бажання перемогти. Коли Віктор потягнувся по солонку, Оксана підсунула її, навіть не перервавши розповіді про вчорашній номер. За двадцять дев’ять років дружби вони явно вивчили рухи одне одного краще, ніж ми зі Святославом нашу чотиристорінкову легенду.

Матеа підійшла після кави й роздала конверти.

— Сьогодні ви спробуєте побачити партнера так, як його не бачать інші. Без поз, підготовки й підказок. Кожен зробить один портрет, який залишиться у вашому альбомі.

Святослав перевернув конверт у руках.

— Це нечесно.

— Чому? — запитала Матеа.

— Я заробляю цим на життя.

— Тоді пані Бойко матиме шанс помститися за всі фотографії, які ви їй не показали.

— Він показує, — сказала я. — Просто переконаний, що людина не має права вибирати, як виглядатиме.

— Людина має право не публікувати кадр, — спокійно відповів Святослав. — Але якщо вона вибирає тільки ті, де вже схожа на власну рекламу, навіщо взагалі фотографуватися?

Матеа перевела погляд із нього на мене. У її очах майнула задоволена цікавість координаторки, яка щойно отримала для програми більше матеріалу, ніж планувала.

Нам видали невелику миттєву камеру. Святославу довелося залишити професійну техніку в номері, щоб умови були однакові. До полудня ми могли ходити територією окремо чи разом, але не мали просити партнера позувати.

— Я зніму тебе за сніданком, — попередила я, коли Матеа відійшла. — З повним ротом. Буде чесно.

— Тепер уже не буде. Я почну контролювати жування.

Першу годину ми справді намагалися впіймати одне одного зненацька. Я бачила Святослава біля причалу, у затінку ресторану, за розмовою з адміністратором прокату човнів. Щойно піднімала камеру, він повертав голову. Професійна звичка працювала краще за будь-яку подружню інтуїцію.

Святослав свій момент знайшов, коли я розмовляла з покоївкою біля корпусу. Жінка впустила стопку свіжих серветок, вітер підхопив одну й поніс сходами. Я наздогнала тканину біля басейну, притиснула босоніжкою до каменю й розсміялася, побачивши, як серйозно покоївка дякує за врятовану серветку.