Розділ 4

У вітальні знайшлася вузька канапа, на якій можна було сидіти, підібгавши ноги, або спати, якщо зріст не перевищував метра шістдесяти. Святослав оцінив її, ліг навскоси й уперся ступнями в підлокітник.

— Чудово, — сказала я. — Можеш потренувати смирення.

— За моїм контрактом окреме спальне місце не передбачене?

— У твоєму контракті передбачена доплата за ризик. Ірина сказала.

Він сів і розстебнув годинник.

— Я думав, ризик — це ти.

— Тепер знаєш, за що платять.

Сперечатися про ліжко було безглуздо. Воно мало майже два метри завширшки, два комплекти подушок і ковдру, якої вистачило б накрити невеликий намет. Канапа ж лишила б будь-кому з нас на ранок викривлену шию, а попереду було сім днів роботи.

— Ділимо, — вирішила я. — Кожен спить зі свого боку. Без обіймів уві сні, випадкових колін і розповідей, що ти нічого не пам’ятаєш.

— Я не обіймаю людей випадково.

— Це мало прозвучати заспокійливо?

— Це інформація. З нею ти робиш що хочеш.

Він підняв із ліжка рушникового птаха. Конструкція розсипалася, залишивши в його руках скручений рушник і дві живі гвоздики, які правили за дзьоби. Святослав поклав квіти на тумбочку, а рушник поніс у ванну.

Я відчинила валізу. Вдома я пакувалася за дев’яносто хвилин, паралельно відповідаючи на дзвінки Ірини й намагаючись пригадати, чи існує пристойна сукня, здатна пережити переліт у затиснутій валізі. Взяла дві лляні, кілька сорочок, купальник, сандалі й легкі штани. Тепер усе це мало вигляд одягу жінки, яка зібралася у відрядження, а не в медовий місяць.

Святослав вийшов із ванної без сорочки — мабуть, вирішив одразу переодягтися, не зважаючи на мою присутність. Я побачила міцну спину, темнішу смугу засмаги над поясом штанів і той самий шрам, що тягнувся від передпліччя вище, до ліктя. Він не позував і не шукав очима моєї реакції. Витягнув із валізи чорну футболку, натягнув її й лише тоді помітив, що я тримаю в руках одну й ту саму сукню вже надто довго.

— Шафу можемо поділити, — сказав він. — Ліва частина твоя.

— Чому ліва?

— Ти вже стоїш ближче.

Я повісила сукню, не коментуючи. До вечері лишалося сорок хвилин, і я вийшла на терасу з ноутбуком. Унизу між соснами проходила доріжка до бухти. Далі, за кам’яним виступом, виднівся будівельний кран. На рекламних фотографіях його не було.

Святослав став поруч, уже з камерою в руках. Змінив об’єктив, зробив кілька кадрів моря, потім навів камеру праворуч.

— Нам потрібні закохані, а не кран, — нагадала я.

— У матеріалі має бути простір.

— Простір виглядає так, ніби його ще не встигли добудувати.

— Саме так він і виглядає.

Клацнув затвор. Святослав перевірив кадр і опустив камеру. Повідомлення від Івани, карта в літаку й те, як швидко він погодився на цю поїздку, окремо мали звичайні пояснення. Зібрані докупи, вони вже вимагали запитання, якого я поки не ризикнула сформулювати вголос, але певні думки вже окреслилися. І вони мені не подобалися.

На вечерю я вдягла темно-синю сукню на тонких бретелях і прибрала волосся. Святослав чекав біля дверей у світлих штанах і білій сорочці. Погляд затримався на мені на секунду довше за ввічливість, після чого він простягнув руку.

— Що це? — запитала я, дивлячись на його долоню.

— Подружня поведінка. На терасі Матеа й фотограф.

— А я вже сподівалася, що ми можемо просто йти поряд.

За скляними дверима справді стояли двоє працівників. Я вклала пальці в його долоню. Рука у Святослава була сухою й теплою; великий палець ліг поверх моєї каблучки. Ми вийшли так природно, наче тренувалися не кілька годин, а два роки нашої вигаданої історії.

Вітальна вечеря відбувалася на терасі ресторану. Столи розставили далеко один від одного, проте перед аперитивом усі пари запросили до кам’яної арки над морем. Матеа пояснила, що перша фотографія відкриває особистий альбом програми, а останнього дня на цьому самому місці зроблять другу.

— Щоб ви побачили, що змінилося за сім днів, — сказала вона.

Французька пара відпрацювала кадр бездоганно: долоня на щоці, нахил голови, поцілунок на тлі сонця. Оксана й Віктор розсміялися саме тоді, коли фотограф підняв камеру, й на знімку, показаному їм за хвилину, обоє мали заплющені очі.

— Оце залишайте, — сказала Оксана. — Діти впізнають.

Коли покликали нас, я стала біля арки й поклала руку Святославові на груди. Під тонкою тканиною сорочки відчувався рівний рух дихання. Він обійняв мене за талію, залишивши між нами правильну для камери відстань.

— Ближче, будь ласка, — попросив фотограф. — Ви ж молодята.

Святослав тихо видихнув, притягнув мене, і відстань зникла. Моя долоня ковзнула вище до коміра. Навколо пахло нагрітим каменем, морем і його засобом після гоління — сухим, майже непомітним.

— Подивіться одне на одного, — вела далі Матеа. — Пригадайте день, коли зрозуміли, що хочете одружитися.