Розділ 3

За вікном літака лежало море, надто рівне з висоти, щоб уявити його температуру чи запах. Святослав сидів біля ілюмінатора й переглядав на планшеті карту острова. Коли я нахилилася ближче, він швидко змінив масштаб.

— Шукаєш, куди втекти від дружини?

— Перевіряю світло на заході. Курорт на західному схилі, зйомка буде складна після п’ятої.

Заперечити було нічого. Проте карту Святослав згорнув надто швидко, і професійне пояснення раптом стало схожим на двері, які зачинили перед другим запитанням.

Я повернулася до анкети, надісланої Vela Mare перед вильотом. «Який момент вашої історії ви хотіли б пережити знову?» «Що партнер робить краще за всіх?» «Яке ваше спільне місце сили?» Після третього запитання я почала підозрювати, що справжні молодята теж заповнюють це окремо, щоб не дізнатися зайвого ще до відпочинку.

— Що ти робиш краще за всіх? — запитала я.

Святослав не відірвався від карти.

— Обираю людей для медового місяця.

— Я серйозно.

— Фотографую тих, хто не хоче фотографуватися.

Це я записала. Він узяв у мене планшет і прочитав попередні відповіді.

— Твоє місце сили — робочий стіл біля вікна?

— Там хороший стілець. Принаймні конкретніше за твою «дорогу».

— Доріг багато. У разі перевірки можна вибрати будь-яку.

— Тобто навіть у фальшивій анкеті ти залишаєш запасний вихід.

Він віддав планшет. На мить його пальці затрималися на краю чохла біля моїх. Звичайний випадковий дотик, але після каблучки й кількох годин розмов про наше вигадане життя я відчула його точніше, ніж мала б.

— Запиши, що ти найкраще знаходиш формулювання, які всіх влаштовують, — сказав Святослав. — Навіть коли не існує правдивого.

— А ти — кадр, після якого ніхто не буде задоволений, зате всі довго його обговорюватимуть.

— Бачиш? Уже знаємо одне одного краще, ніж половина пар у медовий місяць.

З аеропорту нас повезли до невеликого порту. Далі був швидкісний катер із м’якими світлими сидіннями та логотипом Vela Mare на борту. Окрім нас, на острові висаджувалися ще чотири пари. Молода француженка безперервно знімала чоловіка на телефон, а він терпляче повторював один і той самий крок уздовж поручня. Темношкіра пара років сорока дрімала, торкаючись плечима. Останніми зайшли Оксана й Віктор — українці, з якими ми познайомилися, коли Віктор спробував підняти обидві валізи одразу, а дружина забрала в нього одну.

— Тобі кардіолог сказав не носити важкого, — нагадала вона.

— Він не бачив цін на носильників.

— Зате я бачила твою кардіограму.

Віктор слухняно віддав валізу працівникові причалу. За десять хвилин Оксана вже знала, що ми з Києва, а я — що вони одружилися два місяці тому після двадцяти дев’яти років дружби й двох інших шлюбів на двох.

— Діти сказали, ми з глузду з’їхали, — повідомила вона, поправляючи капелюх. — А потім скинулися нам на подорож. Мабуть, вирішили, що лікувати пізно.

Святослав усміхнувся — цього разу відкрито, без звичної стриманості. Він допоміг Вікторові закріпити ремінь сумки під сидінням і сів біля мене. Коли катер відійшов від причалу, бризки долетіли до першого ряду. На смак вони виявилися гірко-солоними, справжнішими за казково синю воду на всіх рекламних фото.

Острів виріс із моря поступово: спочатку темна смуга сосен, потім кам’яні дахи старого містечка і дзвіниця, а вже за мисом — світлі тераси Vela Mare. Курорт не височів над узбережжям окремою фортецею — будинки повторювали схил, ховалися між деревами, і лише скляні огорожі спалахували під сонцем.

На причалі нас зустріла Матеа Ковач — висока жінка в широких кремових штанах і темно-синій сорочці з маленькою емблемою курорту. Вона привітала кожну пару на ім’я, не звіряючись із планшетом.

— Пані Бойко, пане Орлик, сподіваюся, подорож була легкою. Вітаю у Vela Mare і з одруженням.

Святослав поклав долоню мені на поперек. Фотограф стояв осторонь, а Матеа дивилася на наші обличчя, тож необхідності в жесті не було. Я все-таки інстинктивно наблизилася, щоб не зруйнувати картинку напруженою спиною.

— Дякуємо, — сказав він. — Ми чекали на цю поїздку.

— Особливо мій чоловік, — додала я. — Він зібрався швидше за мене.

Пальці на моїй спині ледь помітно стиснулися. Перша маленька помста в нашому шлюбі.

Нас провели терасою до рецепції, де пахло лимоном, деревом і прохолодним каменем. Поки працівники розносили валізи, Матеа роздала тонкі конверти з програмою та попросила відповісти на кілька запитань.

— Це не тест на сумісність, — пояснила вона. — Нам важливо зробити кожен день особистим. Іноді молодята хвилюються, що дадуть різні відповіді. Не хвилюйтеся. Відмінності значно цікавіші.

Ми зі Святославом перезирнулися. Різних відповідей у нас вистачило б на окремий тиждень.

Матеа почала з простого: дата церемонії, місце, кількість гостей. Ми відповіли майже одночасно. Потім вона запитала, хто першим запропонував зустрітися після знайомства.