Розділ 2

Святослав чекав біля стійки реєстрації, поклавши долоню на ручку чорної валізи. Поруч стояв рюкзак із фототехнікою, а через плече висіла невелика полотняна сумка, якої я не пам’ятала з нашого попереднього відрядження. За три місяці він не змінився настільки, щоб це полегшило зустріч: темне волосся коротше на скронях, засмагла шкіра, світла сорочка із засуканими рукавами. На правому передпліччі виднілася тонка біла смуга старого шраму.

Побачивши мене, він глянув на годинник.

— Дружина, яка запізнюється на власний медовий місяць. Здається, наша легенда вже має докази.

— Я приїхала за сорок хвилин до завершення реєстрації.

— Саме тому я ще не подав заяву про розлучення.

Замість привітання він забрав у мене валізу й поставив поряд зі своєю. Рух був звичайний, без демонстративної ввічливості, наче ми справді не раз їздили разом. Я мало не вихопила ручку назад, але навколо вже стояли люди з квитками на наш рейс. Невідомо, хто з них міг виявитися учасником програми Vela Mare.

— На людях можеш удавати приємного, — тихо сказала я. — Але тут ще не курорт.

— Поки я тренуюся. Мені дали складного партнера.

Він дістав із кишені маленький оксамитовий футляр. Усередині лежали дві гладкі сріблясті каблучки без каменів.

— Ірина прислала стилістку в ювелірний прокат? — припустила я.

— Купив у магазині дорогою. Не переймайся, сімейний бюджет не постраждав.

Чоловіча каблучка була на його руці. Я взяла меншу й приміряла. Метал виявився прохолодним, а розмір — майже точним: каблучка сіла щільніше, ніж я звикла, проте палець не перетискала.

— Звідки ти знав?

— Подивився на твої кільця минулого разу.

Відповів він байдуже, уже простягаючи паспорти працівниці стійки. Я не пам’ятала, щоб Святослав узагалі дивився на мої руки. Під час тієї нашої спільної роботи він частіше стежив за світлом, людьми за спиною співрозмовника й тим, чи не поставили в кадр чергову пластикову оливу.

Після реєстрації ми сіли в дальньому кутку кав’ярні. До посадки залишалася година, за яку нам належало сконструювати шлюб, переконливіший за багато справжніх. Я відкрила нотатки в телефоні.

— Почнемо з основного. Ми одружилися три тижні тому.

— Чому три?

— Якщо скажемо «вчора», від нас чекатимуть весільних фотографій, історій про гостей і свіжих слідів від нервового зриву. Три тижні достатньо, щоб усе це трохи стерлося.

— Переконливо. Де було весілля?

— У Києві. Невелика церемонія, лише родина і друзі.

— Твоя редакторка дала нам цілий курорт, а ти навіть у вигаданому житті економиш на гостях.

— Я не хочу запам’ятовувати імена ста двадцяти неіснуючих родичів. Познайомилися на роботі два роки тому.

Святослав похитав головою.

— Надто близько до правди. Якщо почнемо згадувати реальні події, обов’язково посваримося через садибу.

— Ми й так через неї посваримося.

— Але краще не перед координаторкою програми. Давай фотомайстерня у Львові. Ти прийшла на курс, я викладав.

— Ні. Я не хочу сім днів удавати твою ученицю.

— Тоді ти викладала.

— Я не фотографка.

— Саме тому це буде короткий курс.

Я відклала телефон і подивилася на нього. На губах у Святослава не було усмішки, однак погляд став теплішим. Він розважався — спокійно, майже непомітно, і від цього дратував ще більше.

— Познайомилися на відкритті виставки, — вирішила я. — Ти фотографував подію, я брала інтерв’ю в кураторки. Зіткнулися біля столу з шампанським, ти облив мою сукню.

— Чому я?

— Бо ця історія повинна пояснювати, чому я досі часом дивлюся на тебе з неприязню.

— Домовилися. Я зіпсував сукню, ти змусила мене оплатити хімчистку, після чого запросила на каву.

— Запросив ти.

— Дарино, якщо я щойно облив незнайому жінку шампанським, запрошення на каву може здатися домаганням.

— А рахунок за хімчистку — початком великого почуття?

— Принаймні в ньому є фінансова відповідальність.

Нам принесли каву. Святослав посунув до мене цукор, хоча я його не просила, потім згадав і забрав назад. Минулого разу він бачив, що я п’ю еспресо без добавок. У його пам’яті зберігалися непотрібні дрібниці: розмір каблучки, кава, можливо, ще щось, чого я сама не помічала, і це трохи напружувало.

Ми записали дату знайомства, дату весілля, імена батьків і спільну адресу — мою квартиру, бо вона була ближче до редакції й мала простіший номер будинку. Пропозицію Святослав нібито зробив на Подільському мосту під дощем.

— Це місце навіть звучить незручно, — зауважив він.

— Ти забув парасолю, ми промокли, я погодилася, щоб швидше поїхати додому. Досить правдоподібно.

— А обручки?