Розділ 1

— Вітаю, Бойко. За три години ти виходиш заміж.

Я затримала палець над кнопкою «надіслати» й повільно відсунула ноутбук. На екрані лишився відкритим лист до власника буковинського готелю, який уже четвертий день вимагав замінити слово «тісний» на «камерний». У редакції гримів посуд: хтось із відділу моди влаштував пізній обід просто біля кавомашини, а за скляною стіною переговорної двоє дизайнерів сперечалися про відтінок серпневої обкладинки. Звичайний понеділок. Навіть весілля, призначене мені без попередження, не одразу вибилося із загального шуму.

— За три години я хіба встигну доїхати додому, зібрати валізу й зненавидіти вас, — уточнила я. — Заміж у моєму календарі не було.

Ірина Костюк зачинила двері кабінету й поклала переді мною синю папку. Вона ніколи не сідала, якщо збиралася повідомити щось «приємне». І тепер лишилася стояти, притримуючи папку двома пальцями, наче та могла забруднити стіл.

— Саме тому ти ідеальна кандидатка. Жоден справжній чоловік не телефонуватиме посеред дегустації та не вимагатиме пояснити, чому ти тримаєш за руку іншого.

— Звучить як дуже специфічна перевага самотньої жінки.

— Незаміжньої, — виправила Ірина. — Не драматизуй те, що чудово працює на твою користь.

Я розгорнула папку. На першій сторінці золотавими літерами було надруковано VELA MARE, нижче — «Сім днів для двох». Світлий кам’яний будинок спускався терасами до моря, а на краю басейну сиділа пара в білих махрових халатах. Їх зняли зі спини, однак навіть потилиці мали вигляд людей, які ніколи не сперечалися через мокрий рушник на ліжку.

Про Vela Mare я знала більше, ніж хотіла визнавати. Хорватський курорт відновив старе поселення на острові, відкрив власний причал, ресторан із двома міжнародними нагородами та кілька вілл над бухтою. Цієї весни вони запустили закриту програму для молодят і подали заявку на відзнаку нашого журналу. Курорт-переможець потрапляв на обкладинку спеціального випуску «Лінії» та отримував річний рекламний контракт. Через цей контракт Ірина вже пів місяця повторювала: перевірка повинна залишитися анонімною.

— Павло з Зоряною мали летіти сьогодні по обіді, — сказала я.

— Павла оперують. Апендицит, без ускладнень, але до літака його не пустять навіть заради мого плану продажів. Зоряна лишилася з ним.

— І ви вирішили відправити мене.

— Я вирішила не викидати в море бронювання, квитки й півтора місяця перемовин. І, якщо ти ще пам’ятаєш нашу п’ятничну розмову, це мав бути тест для авторки нового формату.

П’ятничну розмову я пам’ятала. Після семи років у «Лінії» мені запропонували вести великі матеріали про подорожі й людей замість нескінченних добірок, оглядів та текстів, у яких слово «затишний» доводилося розтягувати на шість синонімів. Остаточного рішення керівництво ще не ухвалило. Їм потрібен був матеріал, що доведе мою здатність працювати поза звичним маршрутом: приїхала, оглянула номер, записала інтерв’ю, повернулася.

Я перегорнула сторінку. Сім ночей, програма для пар, щоденна участь у спільних активностях. Внизу дрібним шрифтом повідомлялося, що організатори можуть припинити перебування гостей, якщо ті надали неправдиві відомості або порушили умови конфіденційності.

— Ми почнемо співпрацю з курортом із брехні.

— Ми перевіряємо сервіс інкогніто. Вони знають, що серед учасників буде пара від журналу, але не знають яка. Свідоцтва про шлюб на рецепції не вимагають. Ви лишаєте власні прізвища, як половина сучасних подружжів, проходите програму й не лізете до працівників із диктофоном. Після повернення пишеш чесно. У чому проблема?

— Поки що в множині. «Ви» — це хто?

Ірина нарешті сіла. Цей рух мені не сподобався більше, ніж папка.

— Фотограф.

— Я здогадалася, що ви не дасте мені надувного чоловіка.

— Він уже працював із нами, знає вимоги до зйомки, має чинні документи й, що сьогодні найважливіше, може зібратися за дві години.

У пам’яті один за одним спливли фотографи, з якими я перетиналася протягом року. З більшістю ми розійшлися без взаємних травм. Один був одружений, друга зараз знімала фестиваль у Франції, третій не погодився б удавати навіть прихильність до редакції, що двічі затримала йому оплату.

Ірина посунула до мене роздруківку авіаквитка.

Ім’я я побачила раніше, ніж устигла взяти аркуш.

Святослав Орлик.

Три місяці тому ми провели разом чотири дні на відкритті заміського комплексу. Я мала підготувати репортаж про відновлену садибу й людей, які повернули її до життя. Тільки ось Святослав прямо-таки кінематографічно відзняв недобудоване крило, робітників, котрі вночі закінчували фасад перед приїздом гостей, і пластикові дерева, виставлені вздовж алеї за пів години до церемонії. Частину кадрів редакція відхилила. Він назвав матеріал рекламою. Я відповіла, що йому не фотограф потрібен, а лопата, щоб копати бруд там, де його ще немає.

Відтоді ми не розмовляли.

— Ні, — сказала я.

— Це не пропозиція вийти за нього по-справжньому.

— Навіть тиждень має межі людської витривалості.

— У Святослава окремий гонорар, у тебе — матеріал і шанс, за який ти боролася з весни. Вам не треба кохати одне одного. Треба лише стриматися і не видряпати очі одне одному при персоналі.