Розділ 3. Перший робочий день

У понеділок я прийшла на роботу о восьмій двадцять.

За десять хвилин до початку робочого дня.

Не о восьмій двадцять п'ять і не о восьмій двадцять дев'ять. Саме о восьмій двадцять.

Мені здавалося, що пунктуальність — одна з небагатьох речей, які ще можна контролювати, коли твоє життя раптом вирішує перевірити тебе на міцність.

Я зайшла до офісу, привіталася з охороною і майже одразу побачила знайомі двері.

Кабінет Максима.

Я змусила себе не затримувати на них погляд.

Максим Руденко.

Мій бос.

Досі ці два слова звучали в голові як невдалий жарт.

На рецепції мене зустріла дівчина років тридцяти.

— Аліса Коваленко?

— Так.

— Я Олена, асистентка Максима Сергійовича. Він уже в офісі. Якщо хочете, я покажу вам ваше робоче місце.

— Буду вдячна.

Олена повела мене коридором. Офіс виявився саме таким, яким я його й уявляла: багато скла, стримані кольори, мінімум зайвих речей і люди, які пересувалися з виразом обличчя «у мене дедлайн був ще вчора».

Моє робоче місце було неподалік від переговорної.

Я поставила сумку, увімкнула ноутбук і спробувала переконати себе, що це просто нова робота.

Нова компанія. Новий колектив. Новий керівник.

І зовсім не чоловік, з яким я зовсім недавно прокинулася в одному ліжку.

— Уже освоїлися?

Я обернулася.

Максим стояв біля переговорної. Темний костюм, біла сорочка, спокійний погляд — нічого зайвого. Жодної незручності, жодного натяку на минулу ніч.

Наче її справді не було.

Хоча я знала, що була.

І він теж.

— Майже, — відповіла я.

— Тоді ходімо. За десять хвилин нарада.

Він розвернувся й пішов, не затримавши на мені погляду.

Чомусь це зачепило сильніше, ніж якби він дивився.

Я взяла блокнот і пішла за ним.

На нараді я більше слухала, ніж говорила.

Перші сорок хвилин ми обговорювали поточні проєкти, строки й бюджети. Я занотовувала цифри, ставила уточнювальні запитання й поступово складала в голові картину того, як тут усе працює.

А потім на екрані з'явилася зведена таблиця бюджету одного з проєктів.

Я пробіглася очима по основних статтях витрат, звіряючи цифри з примітками до останньої версії кошторису. Спочатку нічого підозрілого не побачила. Але коли повернулася до блоку, де були зазначені витрати на підрядні роботи, помітила невідповідність.

Я відкрила файл із додатковими розрахунками й порівняла його з таблицею на екрані.

Різниця була не в одному рядку. У зведеному бюджеті досі стояли цифри з попереднього кошторису.

— Перепрошую, — сказала я, коли хтось завершив доповідь. — Можна уточнення щодо витрат на підрядника?

У кімнаті стало тихіше.

Фінансовий менеджер Сергій переглянув таблицю.

— Що саме?

— Тут у зведеному бюджеті вказана стара сума?

Він нахилився до ноутбука.

— Здається, так. Ми ще не оновили цей блок.

— А новий кошторис уже погоджений?

— Так.

Я відкрила останню версію документа й повернула ноутбук трохи в його бік.

— Тоді різниця тут майже двадцять два відсотки.

Сергій нахилився до екрана, кілька секунд звіряв цифри, а потім повільно кивнув.

— Дійсно.

Я перевела погляд на Максима.

Він спокійно сидів на чолі столу, склавши руки перед собою.

— І що це означає?

— Це не просто різниця в одній статті. У зведеній таблиці ця сума пов'язана ще з двома бюджетними блоками. Якщо залишити старі цифри, резерв проєкту фактично вже не відповідає реальним витратам.

Я перегорнула сторінку з розрахунками.

— За новим кошторисом ми перевищуємо затверджений бюджет приблизно на вісім мільйонів гривень.

Кілька людей одразу відкрили свої ноутбуки.

— Вісім мільйонів? — перепитав хтось із команди.

— Орієнтовно. Якщо інші статті залишаться без змін.

Максим не відводив погляду від таблиці.

— Наскільки критична ситуація?

— Поки що не критична, — відповіла я. — Але якщо ми дізнаємося про це після підписання наступного пакета договорів, буде значно складніше щось змінити без скорочення інших витрат або перегляду строків.

Максим перевів погляд на Сергія.

— Чому оновлений кошторис не потрапив у зведений бюджет?

Сергій зітхнув.

— Ми чекали остаточного погодження. Учора його отримали, але не встигли внести зміни до загальної таблиці.

— Скільки часу потрібно?

— До кінця дня.

Максим подивився на нього.

— До кінця дня — це коли саме?

Сергій випростався.

— До шістнадцятої.

— Добре. О шістнадцятій я хочу бачити повністю перерахований бюджет. Окремо покажіть вплив цієї зміни на резерв і строки проєкту.

— Буде.

Максим перевів погляд на мене.

— Ви помітили це одразу.

— Я просто звірила останню версію кошторису зі зведеною таблицею.

— Саме це я й мав на увазі.

Я кивнула й повернулася до своїх записів.

Можливо, він справді просто оцінював мою роботу. І це було логічно. Зрештою, я прийшла сюди працювати, а не продовжувати нашу історію з готельного номера.

Тільки от чомусь будь-яка його увага досі сприймалася мною подвійно.

Я не знала, чого хочу більше: щоб він ставився до мене як до звичайної співробітниці чи щоб між нами залишилося хоча б щось від тієї ночі.

Напевно, саме тому я так старанно трималася за наші правила.

Вони принаймні давали мені відчуття контролю.

Після наради я повернулася до свого столу й занурилася в документи.

Роботи виявилося значно більше, ніж я очікувала. До обіду я встигла переглянути кілька договорів, познайомитися з командою проєкту й зрозуміти одну просту річ: тут ніхто не збирався ставитися до мене як до новенької, яку потрібно обережно вводити в курс справ.

Мене одразу кинули в роботу.

І, якщо чесно, мені це подобалося.