Розділ 2. Мій бос

— Максим Руденко. Ваш майбутній керівник.

Я кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись знайти в голові хоча б одну нормальну реакцію на те, що відбувалося.

Будь-яку.

Здивування? Так.

Роздратування? Безперечно.

Бажання негайно встати й піти? Дуже.

Але точно не те спокійне самовладання, яке я зараз демонструвала.

— Я зрозуміла, — нарешті сказала я.

Максим ледь усміхнувся.

— Схоже, не зовсім.

— Навпаки. Я все чудово зрозуміла.

Я підвелася з крісла й поправила піджак.

— Думаю, на цьому нашу співбесіду можна закінчити.

— Чому?

Я подивилася на нього так, ніби відповідь була очевидною.

— Ви серйозно питаєте?

— Цілком.

Він не виглядав ані збентеженим, ані розгубленим. Навпаки — поводився так спокійно, наче ми обговорювали звичайну робочу ситуацію.

Можливо, саме це дратувало мене найбільше.

— Учора ми провели разом ніч, — нагадала я.

— Пам'ятаю.

— А сьогодні я прийшла на співбесіду на посаду, де ви будете моїм керівником.

— Теж пам'ятаю.

— Тоді, думаю, ви розумієте, чому це не найкраща ідея.

Максим кілька секунд мовчав, а потім відклав моє резюме на стіл.

— Розумію. Але не бачу причин змішувати особисте та професійне.

Я недовірливо подивилася на нього.

— Вам легко це говорити.

— Чому?

— Тому що це ваш офіс. Ваша компанія. Ваше рішення. А я зараз людина, яка прийшла сюди просити роботу після того, як провела з вами ніч.

Він не відвів погляду.

— Ви не просите мене про роботу. Ви проходите співбесіду. І якщо ваш досвід відповідає вимогам, я не бачу причин відмовляти вам лише через те, що сталося між нами до цієї зустрічі.

Його голос залишався спокійним, без натяку на виправдання чи незручність.

— А якщо я не хочу, щоб ви були моїм керівником?

— Тоді ви можете піти.

Ця відповідь застала мене зненацька.

Я чекала тиску. Самовпевненості. Можливо, навіть якоїсь гри.

А отримала свободу вибору.

Максим показав на крісло.

— Але якщо ви все-таки хочете цю роботу, пропоную поводитися так, ніби вчорашнього вечора не було.

Я повільно сіла назад.

— Не «ніби». Його не було.

На його обличчі промайнула усмішка.

— Добре.

Я схрестила руки на грудях.

— Домовилися?

— Домовилися.

— Тоді можемо починати.

Максим узяв резюме й цього разу вже уважно переглянув його.

— Шість років у проєктному менеджменті?

— Так.

— Із них три роки керували командами?

— Командами від десяти до двадцяти людей, залежно від проєкту.

Він поставив кілька запитань про бюджети, підрядників, строки, роботу з клієнтами та внутрішніми відділами. Я відповідала спокійно й чітко. Це була та частина співбесіди, де я почувалася впевнено.

Тут я знала, що роблю.

— Чому пішли з попередньої компанії? — запитав він.

Я на мить замислилася.

— Через професійні розбіжності.

— Це дипломатична відповідь.

— А ви хотіли чесну?

— Саме її.

Я ледь усміхнулася.

— Керівник вирішив скоротити бюджет проєкту, не змінюючи його цілей і строків. Я довела, що це неможливо без втрати якості та зриву дедлайнів.

— І?

— Він не змінив рішення.

— А ви?

— Не погодилася його виконувати.

Максим відкинувся на спинку крісла.

— Тобто ви пішли через те, що ваш керівник не погодився з вами?

— Ні. Я пішла, тому що він вимагав результат, який сам зробив неможливим.

На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.

— І хто мав рацію? — запитав він.

— Я.

Максим засміявся.

Не голосно, але щиро.

Я звела брови.

— Що?

— Нічого. Просто мені подобається ваша впевненість.

— Ви ставите занадто багато запитань.

— Це моя робота.

Я хотіла відповісти, але він додав:

— Хоча вчора вас це, здається, не надто бентежило.

Я завмерла.

Ми домовлялися.

Жодних згадок про минулу ніч.

— Ми домовилися не говорити про це, — нагадала я.

— Точно.

Його усмішка стала трохи ширшою.

— Більше не повториться.

Я зробила вигляд, що повірила.

Він повернувся до резюме.

— Чому саме наша компанія?

Цього разу питання було цілком професійним.

Я назвала кілька причин: масштаб проєктів, можливості розвитку, репутацію компанії та напрямки, у яких мені хотілося працювати.

Він вислухав, не перебиваючи.

— А якщо я скажу, що готовий зробити вам пропозицію?

Я подивилася на нього уважніше.

— Тоді я запитаю, чому.

— Ви добре відповіли на запитання. Ваш досвід відповідає тому, що ми шукаємо.

— Це все?

— А цього недостатньо?

Я помовчала.

— Ви знали, що я прийду?

Максим похитав головою.

— Ні.

— Навіть після вчорашнього?

— Особливо після вчорашнього.

Я не одразу зрозуміла, що він має на увазі.

— Що це означає?

Він поклав резюме на стіл.

— Я не знав вашого імені, коли прокинувся. Не знав, де ви працюєте. І точно не знав, що сьогодні ви зайдете до мого кабінету.

Я відчула дивне полегшення.

Чомусь для мене це було важливо.

— Добре.

— Ви думали, що я спеціально запросив вас на співбесіду?

— Я не знала, що думати.

— Тоді тепер знаєте.

Він зробив коротку паузу.

— У вас сильне резюме, Алісо. Але резюме не показує людину.

Я подивилася йому в очі.

— А що показує?

— Людина сама.

Я ледь усміхнулася.

— І як ви пропонуєте це зробити за одну співбесіду?

Максим не поспішав із відповіддю.

— Покажіть мені.

Його голос залишався спокійним, але я відчула, як змінився погляд.