Розділ 1. Незнайомець

Я прокинулася від сонячного світла, яке пробивалося крізь щілину між важкими шторами.

Перші кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Ліжко було надто велике, постіль — надто біла й незнайома, а повітря пахло чимось дорогим: деревом, парфумами й кондиціонером.

Готель.

Я повільно розплющила очі й одразу пошкодувала про це.

Спогади повернулися майже миттєво.

Музика. Шампанське. Сміх. Чийсь погляд, від якого мені чомусь стало спекотно. Чоловік біля бару.

І ніч, яку я точно не планувала.

Я перевернулася на бік і подивилася на порожню половину ліжка.

Його вже не було.

Чомусь це викликало в мене дивне полегшення.

— Чудово, Алісо, — пробурмотіла я, прикриваючи обличчя долонями. — Просто чудово.

Мені двадцять вісім. Я доросла жінка, маю нормальну роботу, квартиру, машину, освіту і звичку планувати життя хоча б на кілька місяців уперед.

А вчора я дозволила собі забути про всі ці прекрасні звички.

Я сіла на ліжку й озирнулася.

На кріслі лежала моя сукня. Поруч — сумочка. Телефон стояв на тумбочці, підключений до зарядки.

Я потягнулася до нього й побачила кілька пропущених дзвінків та повідомлень.

Одне було від Вікторії.

«Ти де? Тільки не кажи, що знову зробила щось спонтанне».

Я ледь усміхнулася.

Якби вона знала.

Швидко набрала відповідь, але передумала. Пояснювати все одно доведеться пізніше, а зараз мені хотілося лише одного — повернутися додому, прийняти душ і зробити вигляд, що вчорашньої ночі не існувало.

Я піднялася з ліжка й саме тоді помітила на підлозі біля крісла чоловічий годинник.

Чорний. Дорогий. Мінімалістичний.

Я підняла його, і в пам'яті знову виникло його обличчя.

Темне волосся. Виразні риси. Спокійний, трохи насмішкуватий погляд.

І те, як він дивився на мене.

Наче знав про мене щось, чого я сама ще не встигла зрозуміти.

Я похитала головою.

Ні.

Жодних імен. Жодних номерів. Жодних продовжень.

Це була одна ніч.

Помилка.

І саме так я її й запам'ятаю.

Через дві години я вже стояла перед дзеркалом у своїй квартирі.

Діловий костюм. Волосся зібране. Мінімум макіяжу. Ніяких слідів вчорашньої ночі.

Якщо не брати до уваги те, що я сама прекрасно знала, що сталося.

Телефон знову завібрував.

Цього разу — нагадування про співбесіду.

Я завмерла.

RUDENKO GROUP. 10:30.

Я подивилася на час.

9:47.

— От чорт.

Ця співбесіда була для мене важливою. Я шукала нову роботу вже кілька тижнів і нарешті отримала запрошення до великої компанії. Посада керівника проєктів відповідала моєму досвіду, зарплата була кращою, а сама компанія останні кілька років стрімко розвивалася.

Я не могла дозволити собі запізнитися.

За двадцять хвилин я вже сиділа в машині.

Офіс RUDENKO GROUP знаходився в одному з найвищих бізнес-центрів міста.

Скляний фасад, мармур у холі, охорона біля входу — усе виглядало саме так, як я й очікувала від компанії, про яку стільки чула.

Я поправила піджак і підійшла до рецепції.

— Добрий ранок. Аліса Коваленко. У мене співбесіда на десяту тридцять.

Адміністраторка перевірила щось у системі й привітно усміхнулася.

— Так, пані Коваленко. Вас очікують.

Вона назвала поверх.

— Тридцять другий. Вас зустрінуть біля ліфта.

— Дякую.

Я зайшла в ліфт і натиснула кнопку.

Поки цифри на табло змінювалися одна за одною, я намагалася заспокоїтися.

Новий офіс.

Нова робота.

Новий етап.

Усе просто.

На тридцять другому поверсі мене зустріла секретарка й провела до кабінету.

— Пан Руденко вже чекає на вас.

Я кивнула.

Руденко.

Прізвище мені було знайоме. Максим Руденко — власник компанії та її генеральний директор. Про нього писали в ділових медіа, але я ніколи особливо не цікавилася його особистим життям.

Мені потрібна була робота, а не біографія майбутнього керівника.

Я постукала у двері.

— Заходьте.

Голос.

Я завмерла ще до того, як відчинила двері.

Цього не може бути.

Я все одно натиснула на ручку.

Чоловік, який стояв біля вікна, повільно обернувся.

І в ту саму секунду я зрозуміла, що сьогоднішня співбесіда буде набагато складнішою, ніж я могла собі уявити.

Це був він.

Той самий чоловік.

Той самий погляд.

Ті самі спокійні очі, які кілька годин тому дивилися на мене зовсім інакше.

Він теж мене впізнав.

Я побачила це одразу. Ледь помітна зміна в його виразі обличчя, коротка пауза — і знову бездоганний спокій.

Наче ми ніколи не зустрічалися.

Наче минулої ночі не було.

Він підійшов до столу й простягнув мені руку.

— Добрий ранок, Алісо.

Я дивилася на його руку, а потім перевела погляд на обличчя.

— Добрий ранок.

Моя долоня опинилася в його руці.

Лише на секунду.

Але цього вистачило, щоб згадати значно більше, ніж хотілося.

Він відпустив мою руку й жестом запропонував сісти.

— Прошу.

Я сіла навпроти.

На столі лежало моє резюме.

Він узяв його до рук і спокійно переглянув першу сторінку.

Я намагалася дихати рівно.

— Отже, пані Коваленко...

Я ледь не розсміялася від абсурдності ситуації.

Ще вчора вночі він називав мене зовсім інакше.

А сьогодні ми сидимо по різні боки його робочого столу.

— Перш ніж ми почнемо, — сказала я, намагаючись говорити максимально спокійно, — я хотіла б уточнити один момент.

Він підняв на мене очі.

— Який саме?

Я зробила вдих.

— Ви — Максим Руденко?

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.