Глава 30

Коли ми з Зайнаб пішли... а хто його знає, куди? Дівчина вела мене у знайомому їй напрямку, при чому без зупину встигала щебетати.

Коли ми зайшли у красиву їдальню, я побачила Марка. Не знаю чому, але з усіх присутніх саме він першим кинувся мені у вічі. На благо, а точніше, на моє щастя, стіл був високим та з стільцями, а не з подушками.

-Медіно, дозволь представити. -першою озвалась Шахіра. -Мій син, Азамат.

Парубок був смуглявим та з кучерявим волоссям. Його зріст лякав, а широчезні плечі вже точно не говорили про те, що ми з ним одного року народження. Та його привітна посмішка змусила мене розслабитись та підійти ближче.

-Рада знайомству. -досить тихо прошепотіла, знову кидаючи погляд на містера де Арта.

Крістіан, як глава, сів по центру столу. Справа від нього вже вмостилась Зайнаб, яку чоловік ніжно погладжував по волоссю. Азамат сів навпроти батька, а мене посадили біля Шахіри. Містер де Арт, після того, як допоміг всістись мені, сів біля Зайнаб.

Вечеря була дійсно дивовижною. Я уплітала її, здається, за трьох,не звертаючи ні на кого уваги. Ну а що? Я снідала ще о шостій ранку одним круасаном та кавою. А вже, на секундочку, шоста вечора.

Доки я їла, все було добре, але варто було мені хоч інколи підіймати погляд зі своєї тарілки, як я зустрічалась з чорними очима Крістіана. Він, чи то вивчав мене, чи то пропалював дірку на лобі, навіть не соромився. Дійсно, а що соромитись господареві у власному домі?

Зовсім скоро Зайнаб, як тільки відклала виделку, почала розповідати про новий день у школі, про різні історії та про оцінки.

-Зайнаб, донечко, тобі вже час у ліжечко. -солодко сказав Крістіан, погладжуючи її по голівці.

-Добре. Медіно, -несподівано сказала дівчина, через що я змушена була підійняти голову. -завтра субота. Ти о котрій прокидаєшся?

-Зазвичай о восьмій ранку. -досить спокійно відповіла дівчині.

-Чудово! Тоді я зайду о десятій.

-Добре.

Я посміхнулась дівчинці, що вже зіскочила з стільця та помчала у власну кімнату.

-Що ж, тепер я хочу почути історію вашого кохання. -озвалась Шахіра, варто було її дочці приховатись за одним з коридорів. Я зловила напружений погляд боса, який всіма силами намагався показати, що його це не стосується.

Ох, значить, не хочеш говорити, так? Ну й не говори! Я сама впораюсь.

На моїх губах заграла лукава посмішка, доки мій любий “наречений” вивчав склад одного з салатів у його тарілці.

-О, це було зовсім нещодавно. -відмахнулась я, кокетливо прикриваючи усмішку подушечками пальців. Що ж, гра почалась, любий бос!

-Продовжуй. Мені ж цікаво. -Шахіра склала руки в замок та підперла ними підборіддя, дивлячись на мене. Навіть Крістіан перестав мучити стейк, уважно слухаючи мене.

-Я саме шукала роботу. І ось я, вже зібралась, рано вранці значить біжу на співбесіду. А тут на мене летить машина! -вигукнула, через що Шахіра злякано прикрила рот долонею. Боковим зором помітила, як почав посміхатись містер де Арт. -Я подерла собі коліна та лікті, а Марк навіть вибачення не попросив.

-Та що ти кажеш? -здивовано протягнула жінка, цокаючи язиком.

-Таакк. Він виглянув з вікна, гукнув, що не винен і поїхав собі далі.

-Мааррккк, -з жалістю звернулась до нього Шахіра, інколи кидаючи на мене співчутливий погляд. -Чому ж ти не допоміг дівчині?

Бос багатозначно хмикнув.

-У мене був дуже поганий настрій. Не виспався. -стримано відповів бос, натягнуто посміхаючись. -Та ми вже говорили про це з Медіною і виправдали мою поведінку. -з легким натиском у тоні мовив він.

Ні ні ні. Гра моя, а значить, і правила тут диктую теж я.

-Так! Виправдали. Але ж це не все.

-Продовжуй. -підключився до розмови й Азамат, зацікавлено спостерігаючи за мною.

-Ми випадково зустрілись з Марком у його офісі. Він саме шукав кваліфікованого працівника. -я поважно махнула рукою, набуваючи аристократичних рис в обличчі. -І ось, тут заходжу я, вся така не тільки красива, а й розумна!

-І що далі? Він вибачився? -запитала Шахіра, навіть не звертаючи уваги на містера де Арта.

-А як же! Він сказав, що я конче потрібна йому в його офісі. Ну а я, звичайно, як ображена жінка, відмовилась. Кажу йому “Вибачайся так, аби я повірила”.

-І що ж він зробив? -запитав нетерпляче Азамат, роблячи декілька ковтків води. Містер де Арт, звівши вилиці, ледь не спалив мене вщент своїм поглядом. Та я навіть не збиралась звертати на нього увагу.

-Він став навколішки, почав благати. -виделка з рук містера де Арта впала у тарілку,дзвінко відбиваючи ехо. Але я не розгубилась, продовжуючи тренувати своє акторське мистецтво: -Ось так: “Медіно! Світло моїх очей! Пробач мене, дурного індика” -я почала награно розмахувати руками, нібито копіюючи боса. -А моє серденько, -я притулила руку до грудей та зробила очі, як у кота з Шрека. -бідне моє серденько, відразу ж тьохнуло. Ну думаю, вибачу, бідолашного. Ось так ми й закохались одне в одного.

-Це так мило. -витираючи вологу з куточків очей, сказала Шахіра.

Я з викликом подивилась у вічі босу, відкрито насміхаючись.

-Люба, -почав містер де Арт, ледь стримуючи емоції. Його руки були міцно стиснуті, а жили лише те й робили, що жваво рухались. -але це ж не все. Давай розповімо, як ми вирішили одружитись.

-Так звичайно. -я кивнула, намагаючись перехопити ініціативу у свої руки. -Був сонячний, теплий день...

-Ні ні люба! -перервав мене бос. -Дозволь я. Так от, був сонячний, теплий день... -от же ж індик пихатий! Не може змиритись з тим, що я все ж взула його та збила його нахабність. -Медіна старанно працювала у мене в офісі, їй просто замін не було!

Ну що ж, початок мені подобається, нехай продовжує.

-Та якось вона прийшла сама не своя. Бліда,змарніла. Виявляється, довгий час вона потребувала чоловіка.

-Оу, -пікантно протягнула Шахіра, щільніше закутуючи обличчя у хустку.