Глава 28

І ось, моя ніженька ступає на асфальт, а серденько щебече у передчутті дива.

-Як тут гарно! -пропищала я ледь чутно, аби не налякати інших.

-Ти всього лише в аеропорту. -посміхнувся містер де Арт, що йшов поруч.

-Так! Але він такий великий! Шикарний! Оооо я помру від надлишку емоцій. -награно прихиливши долоню до чола за закривши повіки, я зітхнула.

Коли ми пройшли паспортний контроль, відразу ж вийшли з аеропорту. Нехай тут не було багато будівель, можна навіть сказати -дві навхрест, але характер готичного стилю я відчула відразу.

-Нас зустріне мій друг. Він вільно розмовляє нашою мовою, тому не хвилюйся.

Дивно це все, особливо мій спокій. По суті, я в Італії без рубля. Усе, що маю, це майже три тисячі доларів на картці, але для цієї країни ці гроші можна спустити хіба що на їжу. Навіть трохи соромно стало, почуваюсь, як утриманка.

-Чому Ви допомагаєте мені? -знову запитала у містера де Арта.

-А чому ти допомагаєш мені?

-Але.. я ще нічого не зробила.

-Але й не відмовила у допомозі.

-Марк! -грізний, чоловічий голос врятував мене від відповіді. Коли я обернулась, побачила кремезного чоловіка з борідкою, що так і виблискував ідеально рівними, білосніжними зубами. На ньому, на відміну від містера де Арта, була легка, чорна футболка та чорні штани. -Друже, якими вітрами?

-Привіт, Крістіане. -чоловіки потиснули одне одному руку, навіть обійнялись. Дивовижно, у мого боса є друзі. -Познайомся з моєю подругою. Медіна.

-Доброго дня. -я незручно кивнула, намагаючись видавити посмішку. Цей бородань продовжував дивитись на мене, неначе намагався вивернути мою підсвідомість та заглянути у думки.

-Привіт. Крістіан. Радий познайомитись. -трохи осторонь сказав чоловік, знову повертаючи увагу на містера де Арта.

-Друже, -почав мій бос. -ми дуже стомились. Я потім все тобі поясню.

Цікаво, і що ж він такого йому пояснить? Можливо, про мене говорити будуть? Точно про мене! Про мене та ще й за спиною. Уффф, нехай не псують мені мою подорож. Я вперше в Італії, і не важливо, що по справам приїхала, тому й хочу незабутньо провести цей тиждень. Ну, або кілька днів. Життя покаже.

Крістіан кивнув головою, починаючи кудись прямувати. Мій бос же, вправно підхопив мене за талію, тихо шепочучи:

-Не напружуйся так. Мій друг, як і я, чудово зчитує емоції.

-З чого Ви взяли, що я напружуюсь?

-З твоїх тремтячих рук, які ти старанно ховаєш у кишенях. З твоїх очей, якими ти дивишся куди завгодно, але не на нас. З твоїх...

-Годі! -шикнула на нього я, забираючи долоню зі своєї талії. -Я Вас зрозуміла.

Ми опинились біля білого, досить дорогого автомобіля. Містер де Арт галантно прочинив двері заднього сидіння, пропускаючи мене. Ну все, ще трохи, і я розтечусь калюжкою, прямо тут, від сорому. Почуваю себе дійсно не комфортно. Особливо, коли зустрічаю на собі підозрілий погляд Крістіана.

Можливо, не все так добре, як я вважала з самого початку?

Ми їхали ось вже хвилин п’ятнадцять, а мій бос разом зі своїм приятелем не замовкали. Згадували про минулі пригоди, які траплялись у їхній “молодості”, На скільки я зрозуміла, Крістіан набагато старший від містера де Арта. Моєму босу було всього двадцять сім, а Крістіану тридцять чотири.

-Медіно, як тобі Італія? -запитав друг мого боса, кидаючи швидкий та насторожений погляд на мене.

-Дуже гарна країна. -сухо відповіла, відчуваючи дискомфорт.

Ми звернули з населених вулиць, проїжджаючи повз якийсь темний коридорчик з жовтого каменю. Тепер вулиці були більш вузькими, але загальну атмосферу це не псувало. Навпаки, додавало таємничості.

Чоловіки продовжили щось обговорювати, але я не звертала на це особливої уваги, продовжуючи з захватом роздивлятись багатоповерхові будиночки, що міцною стіною були зведені одним біля одного. У моєму місті, на жаль, таких вулиць немає. Це або окремі багатоповерхові будівлі, або будинки, розділені парканами.

Коли ми під’їхали до ще одного перехрестя, мене насторожили два чоловіка з закритими обличчями. В їх руках були автомати, а очі... темні та похмурі. Я ненавмисно голосно ковтнула, продовжуючи вивчати їх поглядом. Як не дивно, та нас впустили, а згодом я побачила велетенський будинок в арабському стилі. Італія та арабський будинок... якось дивно. Навіть дуже. Та й ці озброєні люди зовсім не до вподоби мені.

-Приїхали. -повідомив Крістіан, зупиняючись біля фонтану у вигляді декількох дельфінів. Будинок був досить високий, з округленим дахом та вікнами у вигляді арок. -Марк, чекаю на тебе в саду.

Містер де Арт кивнув, виходячи з машини та допомагаючи вийти мені.

Як тільки машина від’їхала, я запитала:

-Містере де Арт, я звичайно, дуже вдячна Вам за допомогу та Вашому другу за прихисток, але, Ви впевнені що йому можна довіряти?

-Повір, люба Медіно, -посміхнувшись, почав мій бос. -Крістіан найдобріша людина у світі. Він ніколи не кривдить безневинних. І до мене відноситься, як до брата.

Що ж, якщо мій бос йому довіряє, то і я можу. Але це не значить, що можна втрачати пильність.

Містер де Арт пішов до дверей у формі арки, тягнучи мене за собою. Там вже стояла жіночка, років тридцяти. Вона була одягнена у червоний кандур (довгу сукню з широкими рукавами), а поверх нього абай, обшитий золотистими нитками. Поруч з нею були дві дівчини, одягнені у чорні кандури. І, на скільки я встигла помітити, тут усі жінки прикривали голови хустинками. На відміну від паранджі, шалла дозволяла залишати обличчя відкритим.

-Шахіра! -гукнув містер де Арт, посміхаючись на всі зуби. -Скільки років ми не бачились?

-Марк, любий, та ти з кожним роком все кращий. -озвалась жіночка у червоному кандурі.

-Як і ти. Познайомся з моєю супутницею, Медіною.

-Яке гарне ім’я. -тут же посміхнулась жінка і на душі стало так тепло та затишно, що я не змогла стримати відповідної посмішки.